Глава 25

Серце шалено гепало в горлянці, а я, мов мишеня, притиснулась до сидіння. Здавалось, навіть зайвий подих може усе зіпсувати.

Дякуючи водієві, ми почали їхати набагато швидше, але я добре знала боса -для нього ця “швидкість” не більше забавки.

-Пробачте, але хто водій? -знову поцікавився чоловік.

-Мій знайомий.

-Боюсь, Ваш знайомий надто добре керує автомобілем. -з цими словами він звернув руль вбік, зупиняючись. Та що ж він таке робить? Хіба не розуміє, що моє життя в його руках? Ну, майже життя..

Коли дверцята таксі відчинились, я ледь не підскочила, спопеляючи боса одним лише поглядом.

-Що ти задумала? -спокійним, але обуреним голосом запитав містер де Арт.

-Я маю важливі справи.

-Гаразд, я відвезу.

-Я й сама доберусь! -ледь не прокричала, але чоловік вже підійшов до водія та передав кругленьку суму грошей, вибачаючись.

-Медіно, виходь. -містер де Арт тримав дверцята відчиненими, терпляче чекаючи.

-Не вийду! Містере де Арт, не заважайте мені. Я ж ясно сказала, що справи маю.

Втягнувши носом свіже повітря, він міцною хваткою вчепився у мою зап’ястя, а я, мов порося, почала не тільки пищати, а й брикатись.

-Не ламай свої кістки і мої нерви, Медіно. -закидуючи мене на плече, чи то попросив, чи попередив бос. Та щоб йому!

-Я ж сказала, що не поїду з Вами. -він силоміць заштовхнув мене в машину та для переконливості заблокував дверцята. І це все? Навіть нічого не пояснить?

Містер де Арт підійшов до водія, який вже вийшов з автівки. Він щось підозріло запитував у боса, на що той посміхався, іноді кидаючи на мене погляд.

-Ти що думаєш, -пропалюючи у ньому дірку, прошепотіла самими лише губами. -захочу - візьму, захочу - викину, так? Мг, заморишся!

Я досить швидко знайшла біля ручки дверцят маленьку кнопку, яку й поспішила натиснути.

У замку щось клацнуло і я трохи невпевнено смикнула ручку. Двері відчинитись то відчинились, але ледь не на все місто закричала сигналізація. Чорт!

З опаскою я подивилась на боса, який вже біг сюди, після чого я мовчки заснула свою геніальну голівку назад та зачинила двері. Сигналізація верещала, мов дика, лише більше нагнітаючи обстановку.

Містер де Арт нервово заліз у салон, вимикаючи увесь цей хаос, після чого перевів погляд на мене. Хоч я й розглядала дууужее навіть старанно свої чобітки, та боковим зором не могла уникнути жовтющих оченят, які гудзиками вставились мені ледь не в саму потилицю.

-Адреса, Медіно. -досить спокійно сказав містер де Арт, дивуючи мене. Ні, ну з ним дійсно робиться щось не те.
Я пробурмотіла ледь не під самий ніс адресу дому, ще більше відвертаючись від нього.

-Так тепер ти поясниш, навіщо тобі туди? -через декілька хвилин мовчання, запитав бос.

-А Вам навіщо це знати?

-Ну... якщо вже між нами угода, то я повинен про тебе знати точно так само багато, як і ти про мене.

-Ну... якщо між нами угода, то і я повинна знати про Вас хоч щось. Не тільки адресу будинку.

Він хмикнув, але поглядом все ж втупився на дорогу.

-Я нікому не розповідав те, що розповів тобі. Все ще мало? Загалом, як хочеш. Я ні до чого тебе не примушую.

З одного боку я розуміла його, адже й справді, він довірився мені, розповів найпотаємніше. А на мій рахунок -просто хоче уникнути незручних ситуацій. Але інший бік кричав мені, що не варто прив’язуватись, не варто.

-Там моя мати живе. -почала з далеку я. -Вона він мене трубку тиждень не підіймала, я почала хвилюватись. А потім дізналась, що вона заміж зібралась! Уявіть собі! Навіть я ще не збираюсь, а вона вже все встигла у цьому житті. Навіть будинок продати. Єдине, за що я переймаюсь, що буде пізно. Якщо вона поїде з чоловіком, якого я не знаю, то й допомогти їй теж не зможу.

-Твоя мати вже доросла жінка, дозволь їй обрати свою долю. -тихим, проникливим голосом мовив містер де Арт, дивуючи мене.

-Та я нічого не маю проти! Але ж я не те, що не бачила, я й не чула про нього нічого.

Ми довго “сперечались” з містером де Артом, доказуючи правоту своєї точки зору. Вже через пів годинки я втомлено зітхнула, обіймаючи плечі руками та засинаючи на м’якому сидінні.

***

-Медіно... -м’яко прошепотів бос, але відкривати очі мені було ой як лінь. -Прокидайся.

-Я ще трішки. -пробурмотіла під ніс, лише відвертаючись до скла.

-Якщо не встанеш, я сам підніму тебе.

Очі вмить розплющила, як ні в чому не бувало.

-Досить вже так робити. Це набридає. Носите мене, мов я Вам мішок з картоплею.

Коли я підійняла погляд, дійсно побачила свій будинок. У ньому минули мої хвилини радості і горя, тут я зробила перший крок і вперше впала, вперше обійняла маму і сказала, як сильно люблю її. А тепер я маю... а що я маю? Квартиру, яку знімаю? Роботу, з якої звільняють? Маму, котра взагалі Бог зна де?!

-Ходімо? -запитав містер де Арт, легенько провівши рукою по моїй нозі.

-Куди? -тремтячим голосом запитала, ледь стримуючи сльози.

-Спробувати варто, Медіно.

Зітхнувши, я все ж кивнула, виходячи з машини. Не знаю чому, але присутність боса не аби як заспокоює мене. Здається, увесь світ стоїть проти мене, але тільки не він... навіть не знаю, радіти чи плакати?

Коли я підійшла до дверей будинку, впевнено постукала.

- Здається, ніхто поки що не купив дім. -я повернулась до дверей спиною, дивлячись на боса. Він був настільки впевненим та спокійним, що, здавалось, і я з ним тихіше води, нижче трави.

-У вашому містечку є готелі? -ледь помітно поморщившись, запитав бос.

-Є. Але Вам навряд чи сподобаються умови.

Коли я посміхнулась, знущаючись з нього, двері за моєю спиною відчинились.

-Медіна! -вигукнув доволі знайомий голос, змушуючи мене обернутись.

-Тітонька Сара! -з награним сміхом, здивовано протягнула я. -Як ми давно не бачились, здрастуйте.

-Любааа, а ти з кожним роком все гарніша. Як столиця? На місці?