Глава 21

Декілька секунд я з подивом дивилась на боса, не розуміючи, чи серйозно він зараз. Навіть вино діяти припинило, адже його вчинки вмить привели мене в порядок.

Несподівано містер де Арт засміявся, опускаючи мене.

-От тобі і ще один доказ того, що ти не рівно до мене дихаєш.

Він що, знущається? Тобто усе, що тільки но відбувалось, його кляті перевірки й докази???

-Ти...! -я стиснула руки в кулаки, не тямлячи себе від люті.

-Я. -самовдоволено відповів бос. Перше, що я схопила -це книгу на поличці поруч.

-Та щоб ти здох! -жбурнувши у нього першу книгу, я відразу ж взяла до рук другу.

-Медіно, стій. -щось він вже перестав посміхатись. За книжечки переймається, чи за власну шкуру?

-А чого це я повинна зупинятись? Якщо для Вас червоного світла не існує, то й для мене теж. -я жбурнула ще одну книгу в нього, цього разу хапаючи на тумбочці маленьку, синю шкатулку. -Ви граєтесь з почуттями Рейчел, ще й мене дражните. Та чорти б Вас побрали, містере де Арт!

-Я поясню все. Стій, істеричко! -коли я жбурнула в нього шкатулку, він всіма силами намагався її спіймати. Упс, розбилась. Коли я помітила, як на його вилицях почали бігати жовна, невільно посміхнулась. -Рейчел не моя дівчина. -він опустився на коліна перед маленькою шкатулкою, важко видихаючи.

-Як це? -перепитала я, підходячи ближче. -Але... речі, купа косметики та засобів гігієни.

-Це кімната моєї сестри. І речі теж її. Рейчел -моя помічниця по дому.

-Але я запитувала у неї про ваші стосунки! Вона підтвердила.

-Коли я попросив її вийти з кухні, попередив, що ти вважаєш нас парою. Вона погодилась підіграти.

Я фиркнула, відвертаючись. Знову ці ігри! Скільки можна? Хіба важко з самого початку мені сказати, що я помиляюсь?

-Чому Ви вічно мене за ніс водите? Хіба я Вам цуценятко якесь?!

Помітивши, як старанно містер де Арт намагається зібрати шкатулку до купи, я відчула легкий сором. Я ж не навмисно. І взагалі, потрібно було відразу мені правду казати!

Я присіла поруч з ним на підлогу, ховаючи руки в рукава батника.

-Що це за шкатулка? -тихо запитала я.

-Наша мати подарувала її Кетті, моїй сестрі. Перед смертю. -на останньому слові його голос затремтів, а руки з силою стиснули кусінь шкатулки.

-Я не хотіла. Пробачте мені, я замовлю точно таку ж! Або склею.

Я нервово почала збирати всі уламки, але легкий дотик боса до мого зап’ястя змусив мене зупинитись та підійняти погляд.

-Не треба. У мене є знайомий, він спробує зробити таку ж саму.

-Мені так шкода, містере де Арт. -очі почало щипати від розуміння, яка я дурепа. Можу лише уявити реакцію цієї Кетті, коли вона дізнається, що остання згадка про мати була знищена моїми кривими рученьками.

-Не засмучуйся, Медіно. -він ледь помітно посміхнувся, починаючи збирати уламки шкатулки. -Хочеш, я покажу тобі свою кімнату?

-Не думаю, що це гарна ідея. І я тут зовсім не для цього.

-Гаразд. -він дістав телефон, швидко набираючи якесь смс, після чого перевів погляд на мене. -Залишся цієї ночі тут. Вранці разом поїдемо на роботу.

-Містере де Арт... -я встала з підлоги, вже придумуючи, як би це відмовити йому.

-Нічого не станеться з тобою! Я й пальцем до тебе не доторкнусь. Розповім усе, а далі сама вирішиш, як тобі чинити. -він повільно підійнявся слідом за мною, залишаючи уламки на тумбочці.

-Гаразд. -Чорт! Ну навіщо я погоджуюсь? Це ж жахливо! Навіть, якщо Рейчел -це не його дівчина.

-Ходімо.

Я не стала питати куди ми йдемо й навіщо, тому що з кожною хвилиною містер де Арт ставав усе похмурішим. З одного боку, мені була приємна його довіра, адже він розповів, що має сестру, а мати померла. Але з іншого боку я боялась, що чим глибше я буду дізнаватись про нього, тим більше буду закохуватись. Не можна цього допустити. Ні в якому разі! Не можна.

Ми підійнялись на третій поверх. Він відрізнявся ледь не кожним кутком. Стіни були сірими, похмурими. Пухнастих килимів та світлих меблів не було, не аби як лякаючи.

Двері не були білого кольору, а навпаки -чорні та холодні. Одні з таких і відчинив містер де Арт, пропускаючи мене вперед.

Коли я зайшла, побачила величезну кімнату з терасою. У цьому домі скляні стінки -це мода така, чи що?

Посередині кімнати, під однією з стін, стояло велике ліжко з чорними поручнями. Воно було застелене у сіру ковдру, на якій лежали декілька сірих подушок. З кожного боку від ліжка були не високі, чорні тумби та сірі нічні лампи.

Також тут був комп’ютерний столик, велика сіра шафа, сірі фіранки з цупкої тканини та, що найбільше мене здивувало -бігова доріжка.

-Це Ваша кімната? -запитала у містера де Арта, який пішов відчиняти двері до тераси.

-Так, моя.

-А чому вона така темна?

-Бо на дворі ніч, Медіно. Якщо хочеш -ввімкну світло.

Зрозуміло. Зрозуміло, що йому нічого не зрозуміло.

-Проходь. -він знову прочинив переді мною скляні двері. Мені нічого не залишалось, як слухняно зайти на терасу. Тут було все набагато краще, ніж у його спальні. Досить просторий балкончик з м’якими, круглими пуфиками сірого кольору та з низьким, чорним столиком, на якому стояли жовті тюльпани. Знову ці квіти.

-Чому саме жовті тюльпани? -запитала я, сідаючи на один з пуфиків.

-Це надто особисте. -грубо відповів бос, звідкись беручи теплий плед та вкриваючи ним мої ноги.

-Гаразд. Тоді будьте ласкаві, розкажіть, чому й досі не звільнили мене?

-Медіно, ці речі дуже особисті. -він сів навпроти у такий же пуфик, серйозно дивлячись на мене. -Розумієш... моя рідна мати давно не виходила на зв’язок.

Я звела брови, майже нічогісінько не розуміючи.

-Гаразд. -помітивши мій погляд, сказав чоловік. -Почнемо з самого початку. З самого дитинства у мене не було батька -лише мати. Але коли мені виповнилось дванадцять, вона зникла. Єдине, що у мене залишилось від неї -це її номер телефону.