Глава18

Тіло різко кинуло в жар. Я навіть не знала, як на це реагувати.

-Ти що робиш? Геть здурів, чи що? -зашипіла я, турляючи його ногами.

-Завдяки тобі, Медіно! Здурів.

Коли ми вийшли з кав’ярні, відразу ж зайшли до ліфту. Містер де Арт поставив мене на ноги, швидко натискаючи кнопку. Дурень! Я ж його тут і вб’ю до біса.

-Допоможіть! -я почала кричати та гепати руками по стінці.

-Заспокойся. -чоловік схопив мене за руку, стискаючи зап’ястя. На секунду я навіть відчула біль, але це ніщо в порівнянні з обуренням. -Викрадати тебе не збираюсь. Всього лише поясню, навіщо ти мені.

А ось тут вже цікаво. Я відразу ж опанувала як себе, так і свої емоції.

Двері ліфта відчинились, містер де Арт пішов на вулицю. Що, не переймається на рахунок того, що я втечу? Ну звичайно ж, підігрів цікавість, а тепер зникає.

Я прудко побігла за ним, адже, як не як, вже давно вимагаю від нього правди. Навіть сумно стало через те, що більше не буду працювати у його офісі. Не буду бачити Ешлі, Арчі, Рафаеля, Діно... ту ж саму Ості.

Так, що це я? Мені потрібно дізнатись, навіщо я йому! Потрібно ж?

Чоловік відчинив двері своєї автівки, чекаючи на мене. Та чекати довго не довелось, я спритно заскочила в салон, намагаючись опанувати серце. Воно шалено гепало, неначе відчуваючи щось солодко неприємне.

-Тобі нічого боятись, Медіно. -сказав містер де Арт, як тільки всівся поруч.

-А я й не боюсь.

Він хмикнув, заводячи машину:

-Знову обманюєш. -він навіть не подивився на мене, насміхаючись. От же ж...! Рррхрхррхр бісить.

-Куди ми поїдемо? -вирішивши не продовжувати цю дискусію, запитала я.

-До мене додому.

-До Вас додому. -я помахала головою, погоджуючись. Та як тільки сенс його слів дійшов до моєї тормознутої голівоньки, я різко подивилась на боса, а тіло натягнулось, мов струна. -До Вас додому?

-Так, Медіно. Саме туди.

-Н... навіщо?

Містер де Арт не відповів, лише вмикаючи музику.

-Тільки не затримуйте мене на довго. Мені ще додому потрібно. Кота покормити! -це єдине, що спало мені на думку. І не важливо, що Каспер дома буває рідко. Містер де Арт же не знає про це.

Чоловік підійняв брови, ледь стримуючи посмішку.

-Що смішного?

-Та так. Нічого.

-Тоді не треба посміхатись. Хоча ні, краще посміхайтесь. Бо коли Ви злий, мені хочеться... -я підійняла руки та зігнула пальці, уявляючи, що між ними шия боса. -просто придушити Вас!

Я починала звикати до шаленої швидкості, тому перестала з побоюванням дивитись на показники. Ми виїхали з міста, на грунтову дорогу. Декілька хвилин ми пересувались полями, але за черговим поворотом стежка стала набагато вужче, а дерева обвили її коконом навкруги. Навколо стало темно, а попереду -ліс.

-Містере де Арт... ми точно до Вас додому їдемо? Якщо Ви, звичайно, не живете у лісі.

-Заспокойся. Я купив досить велику територію, сусідів у мене немає.

-У Вас хоч дім є?

-А тебе це бентежить?

Декілька разів я кліпнула, не розуміючи, що саме відбувається.

-Зупиніть машину. -впевнено сказала я, у відповідь почула клацання замків на дверях. Це вже точно не смішно. -Що Ви робите? Я ж сказала, зупиніть машину!

-Не можу. Ти повинна дізнатись правду. Інакше розгромиш що мій офіс, що співпрацівників звабиш.

-Що? Кого це я там зваблювала? Га? -я гепнула рукою по сидінні, повертаючись корпусом до містера де Арта.

Він лише втомлено видихнув, продовжуючи дивитись на дорогу.

-Це через Арчі? Може, я йому подобаюсь!?

-Забудь. Йому кожна друга подобається.

-У нас все по іншому.

-У нас все по іншому. -перекривляв чоловік. Ну все, це була остання крапля мого терпіння.

-Зупиніть машину! -я потягнулась руками до керма, вивертаючи вбік.

-Медіно! Відпусти, істеричко.

-Зупиніть!

-Замовкни. -містер де Арт ляснув мене по руці, через що я вдарила його по обличчі. Це змусило його грубо відштовхнути мене, але ж я це я, знову полізла до керма.

-Ми розіб’ємось, дурепа! -прогарчав бос, віддираючи мої руки.

-Зупини машину, я сказала.

-Та щоб тебе...

Це останнє, що вимовив містер де Арт, перш ніж смикнути кермо вбік. Я побачила перед лобовим склом великий стовбур дерева. Мамцю... я тут ні до чого! Я швидко закрила очі руками, вмощуючись на своє сидіння. Вушні перетинки обкрутив гучний звук удару бампера об стовбур, після чого машина “істерично” смикнулась. Навколо тиша. Гробова. Мааммцююю. Мені навіть очі відкривати страшно.

Коли я підійняла погляд на містера де Арта, ще більше злякалась.

Він витріщався на дерево, широко розплющивши очі та трохи відкривши рота. Здавалось, його жовті очиська, ще трохи, і вилетять з орбіт. Я краще промовчу. Не буду нічого казати.

-АААА!!!! -він стиснув руки в кулаки, а чолом притулився до керма, голосно проричавши. Ой, що це з ним? У нього щось болить?

Бос направив свої розлючені очі на мене, через що я сіпнулась, та погляд не відвела. Було помітно, що хоче вбити мене. Закопати серед цього лісу і забути, як про страшний сон. Але ж я ще така молода... краще буду мовчати.

Він відкрив рот та підійняв палець, але вже через секунду його щелепи міцно стиснулись.

-Не буду я нічого казати. -крізь зуби прогарчав бос. Не хочу я вже ні правди, ні його дому, ні свого дому, я вже нічого не хочу. -Виходь!

Він виліз з машини, голосно гепаючи дверцятами. Блін, ну я ж не навмисно.

Неначе залякане кошеня, я вилізла слідом. З погнутого бамперу просочувався дим.

-Що ж, завдяки ТОБІ, ми будемо йти пішки. -я відкрила рота, аби й свої п’ять копійок вставити, але містер де Арт мене різко перебив. -І НЕ СТЕЖКОЮ ми будемо йти, а навпрошки. Ясно тобі?

Я понуро закивала головою, всіляко уникаючи його погляду. Треба ж було мені так вляпатись.

Містер де Арт пішов прямо, я ж за ним. Його кроки були просто велетенськими, тому мені довелось ледь не бігти за ним. Попросити про те, щоб він йшов повільніше -не могла. Тоді він точно мене вб’є.