Глава 15

Коли він трохи відхилився, тихо прошепотів:

-Завтра побачимось, крихітко. А зараз йди в дім.

Що? Крихітко? Наказує йти в дім? Чи просить..? Ох, містере де Арт, я Вам завтра таке влаштую!!!

Кевін, що увесь час стояв поруч, притих, як миша. Йому боляче. Я бачу це не тільки по очах, а й по тремтячому тілу та опущеній голові.

“Пробач, Кевіне.” -подумки вибачившись, я зайшла до під’їзду.

Не знаю, що чекає мене завтра, але я повинна відпочити. Хоча б спробувати.

Коли я зайшла до квартири, по вухам пройшлась гробова тиша. У голові все дзвеніло, нагадуючи про солодкий “відпочинок” у клубі, а скроні неначе намагались розірватись. Сил не було навіть на те, що б роздягнутись, але я вправно заскочила у піжаму та вляглась у ліжко. Час, звичайно, підводив. Я чомусь думала, що зараз не пізніше дванадцятої. Виявляється, майже третя година ночі. Ой, мамцю, і як мені завтра на роботу прокидатись?

***

Заснула я досить швидко, як і прокинулась. Думка про те, що сьогодні, нарешті, мені випав шанс хоч трохи пробитись у люди, добряче підбадьорювала. Я досить швидко одягла строгий, синій костюм та закрутила волосся у ділову гульку. Нехай так буде. Здавалось, що навіть поцілунок з містером де Артом мене так не бентежив, як проект.

А чому я взагалі повинна перейматись? Він же це зробив не через те, що я йому подобаюсь. От і я буду робити вигляд, ніби нічого не відбулось.

До офісу я прийшла без дозволеного запізнення. Навіть не вітаючись з похмурою Ості, відразу ж зайшла до кабінету. Як добре. З моїх знайомих тут нікого не було. Лише дві досить літні жінки та молодий чоловік.

Всівшись за своє робоче місце, я відразу ж відкрила робочий кабінет.

-Доброго ранку, Медіно! -привіталась Ешлі, як тільки зайшла.

-Привіт. Ти ж казала, що не прийдеш сьогодні.

Рудоволоса втомлено сіла біля мене та ввімкнула комп’ютер.

-Казала. Ості, змія, сказала, без довідки від лікаря не підпише вихідний.

-І ти її слухаєш?

З одного боку я розуміла Ості, все ж це її робота. Але ж хоча б один раз на рік можна пропустити роботу без причини. Особливо знаючи, що Ешлі єдина, хто хоч трохи товаришує з блондинкою.

-Повинна. Інакше прийде містер де Арт і мені торба! Не бачити мені ні роботи, ні зарплати, ні Мальдіви.

-А хочеш... -я повернулась корпусом до Ешлі, хижо прогнувши спину. Мої уста прикрашала демонічна посмішка, а очі виблискували запальними вогниками. Ох, бідна Ешлі. Бачили б ви її обличчя. Страх та занепокоєння змішались у її ясних очах. -ми їй помстимось за це.

-Ти маєш якісь пропозиції? -усе ще недовірливо запитала дівчина.

-Сьогодні у містера де Арта важливі переговори. -я заговорила якомога тихіше, аби ніхто не почув. Ешлі крадькома підсунула вухо, оглядаючись. -Ості, як секретар, буде присутньою. Хочеш, аби містер де Арт не дозволив їй і носа сунути не те, що до його кабінету, а й до офісу?

-А що я з цього отримаю?

-Ешлі, не будь дурненькою. Якщо Ості не зможе бути присутньою на переговорах, то кого візьмуть?

-Ти хочеш сказати..

Її очі загорілись у два рази більше, ніж мої.

-Так! Тебе. Тому від Ості треба терміново позбутись.

-По рукам. -дівчина жваво простягнула мені руку, яку я з задоволенням потиснула. Ми тихо склали усі папери та вийшли з кабінету.

Ості, яка уважно перебирала якійсь документи, навіть не звернула на нас увагу. Воно й на краще. Коли ми опинились у маленькій кав’ярні нашого офісу, я тихо сказала Ешлі:

-Зараз ти підеш в аптеку та купиш зеленку. Аби ні в кого не було підозр, залишиш її у вбиральні під раковиною. Далі йди та ознайомлюйся з усіма деталями сьогоднішніх переговорів.

-Гаразд. А якщо не вийде? -на мить дівчина почала сумніватись, чим лише роздратувала мене.

-Відколи це у мене щось не виходило? Йди,кажу!

Коли моя подружка зайшла до ліфту, я відразу ж взяла улюблене американо з льодом нашої любої Ості. Ой, даремно вона дорогу мені перейшла.

-Медіно! -за моєю спиною стояв наш купідон -Арчі. -Тебе рідко у кав’ярні побачити можна. Вирішила збадьоритись?

-Так! Привіт, Арчі. -я посміхнулась, стискаючи руками паперовий стакан. -Слухай, я хочу попросити вибачення за вчорашнє.

-Та забудь! -він махнув рукою, смішно кривлячи носик. -Я й сам винен, бачив же, що ти не в гуморі.

-Не ображаєшся на мене?

-Ну... якщо ти вип’єш зі мною по чашечці кави, то я забуду про цей інцидент на віки вічні.

Все ж, у цьому я не бачила нічого поганого. Ешлі мені ще довго чекати, а час “вбити” треба.

-Гаразд. Я буду лате.

-Зрозумів!

Арчі швидко попрямував до стійки, роблячи замовлення, доки я вмощувалась за маленький, білий столик біля вікна. Каву для Ості я поставила на край столика, вже придумуючи план по знищенню цієї гадючки.

Арчі повернувся досить швидко. Але крім кави він тримав у руках ще й смачні тістечка.

-Навіщо? У нас же не так багато часу, аби тістечка тут куштувати. -відразу ж обурилася я. Ну, звичайно, увага Арчі була для мене приємною, але від однієї думки про злість боса мені і пити не хотілось.

-Облиш! -хлопець ліниво сів навпроти та підсунув до мене лате та тістечко. -У містера де Арта через пів години переговори, він до них готується ще з шести ранку.

Я тихо хіхікнула, згадуючи про вчорашній день.

-Враховуючи дорогу додому, він ліг не раніше трьох. Тоді встав о п’ятій, а о шостій був тут. Цікаво!

-Що? -перепитав Арчі, відпиваючи каву.

-Ні, нічого!

-Тоді їж тістечко. Повір, таких, як тут, ніде не роблять?

- Що, справді? -я тихо хіхікнула, відкушуючи шматочок. Крема було забагато, як на мене, але смак це не псувало. Дійсно тістечка були найсмачнішими, як я тільки куштувала.

-Ти краще скажи, як давно тут працюєш?

-О, майже пів року. Спочатку було дуже важко, але зараз звик. Навіть до боса.

-Не уявляю, як ти це зробив. Адже мені звикнути до нього ніяк не вдається.