Глава 12

Працювати було важко. Зосередитись -ще тяжче. Скільки б кави я не видудлила, нічого не допомагало. Тіло відчувало легку втому та напруження, а мозок кипів від кількості поставлених перед ним задач. Мама, неначе навмисно, не підійняла трубку, чим ще більше злила мене.

-Ну ж бо, Медіно. -мене легенько штовхнула плечем Ешлі, намагаючись підбадьорити. -Зосередься! Інакше прийде злий бос і почнеться те саме пекло.

-Давай не будемо, Ешлі. -я цокнула язиком, роздратовано відсідаючи. Сама не знаю, чому починала злитись від кожного слова в мою адресу.

Відправивши черговий план на пошту містера де Арт, я втомлено видихнула. На головній вкладці моєї сторінки вже красувалось шість характеристик проектів. І як мені з цим впоратись?

-Ти чому така зла сьогодні? -штрикнувши мою спину ручкою, запитав Арчі. Я навіть не сумнівалась, що на обличчі цього Аполлона красувалась посмішка.

-Чого тобі?

-Дізнатись, що у тебе сталось.

-Ти казав, якщо треба допомога, звертатись. У мене за три секунди додалось ще два проекти, тому їх вісім. І з усім цим треба впоратись сьогодні. Допомогти не хочеш? -навіть не обертаючись, швидко протараторила я.

-Ні. Не хочу.

-Ну тоді,будь люб’язним, не чіпай мене.

Та не минуло й хвилини, як Арчі знову штрикнув мене ручкою. Це починає нагадувати молодшу школу, але замість ручок мене тягали за коси. Цього разу я не стала щось говорити, лише знервовано смикнула плече, “показуючи” своє незадоволення.

Ох, тупий ти, якщо знову насмілився... Арчі ще раз штрикнув мене, і цього разу мої нерви не витримали. Різко перевернувшись корпусом, я схопила його за сорочку.

-У чому проблема? -відчувала, якщо ще хвилина терпіння, і з моїх вух дим пішов би.

Арчі лише зверхньо звів свою брову, одним поглядом наказуючи відпустити.

-Не знав, що ти у нас психована. -він силою вирвав комір сорочки, опускаючи погляд у монітор.

Я знову повернулась до свого комп’ютера, не вірячи очам. Тепер проектів було одинадцять. Ості що, здуріла?

Прудко вискочивши з кабінету, я ледь не побігла до секретарки. Побачивши мене, блондинка ледь помітно поморщилась, “радіючи” моєму візиту.

-Скажи мені на милість, -я вперла лікті у стійку, спопеляючи її поглядом. -чому так багато проектів? Ти хочеш вбити мене таким способом?!

-Я тут ні при чому. -Ості підійняла руки, махаючи головою. -Маєш якісь претензії? До містера де Арта.

Вона зробила вигляд, ніби мене не було, знову вмощуючись у крісло та швидко щось друкуючи. Потарабанивши пальцями по дерев’яній лаковій дошці, я швидко зорієнтувалась.

Сказала, що з претензіями до боса? Окей!

Навіщо мені стукати, якщо я хочу звільнитись? Правильно! Це зайве.

Я різко відчинила двері, заходячи всередину. Мій любий бос сидів на своєму місці, роблячи вигляд, ніби дуже зайнятий. Ну, може він і дійсно був зайнятим, але не думаю, що настільки, щоб навіть голову не підвести з моїм приходом.

-Чому за годину мені прийшло одинадцять проектів? -прошипіла я, нависаючи над монітором містера де Арта. Тепер екран був єдиним кордоном між нами.

-Ну, вже не одинадцять, а шістнадцять. І, пам’ятай, до завтрашнього робочого дня ти все повинна зробити.

Знущається, чи що?

Не довго я гадала, як привернути увагу містера де Арта. За долю якоїсь секунди екран його комп’ютера з гуркотом злетів на підлогу, доки я продовжували спопеляти його поглядом. Замість того, аби здивуватись, він лише ліниво, неначе роблячи мені велику послугу, підвів свій погляд та сплів пальці.

-Вирахую з твої зарплатні. -тихим, досить грубим голосом повідомив містер де Арт. Що? Що він щойно сказав? Мені ж почулось, правильно?

-Та мені не потрібна Ваша зарплата! -ще ближче нахиляючись до чоловіка, прошипіла я. -Звільніть мене та й по всьому.

-Ні. Не звільню. А якщо хочеш звільнитись сама — плати штраф.

От же гад... знає ж, що таких грошей у мене немає.

-Я не буду ходити на роботу!

-Я буду за тобою приїжджати. -впевнено відповів містер де Арт. Бачу ж, по його чортових, звабливих, жовтих очах бачу, що знущається.

-Тоді я зовсім не буду працювати.

-Тоді я натравлю на тебе увесь колектив.

Від подиву моє обличчя витягнулось ледь не в двічі. І він після цих слів ще намагається мені довести, що дуже спокійний та людяний? Та він індик пихатий!

-Я буду псувати Вам майно.

-Я вирахую з твоєї зарплати.

-Я буду шумно себе поводити та заважатиму усім працювати!

Після цих слів містер де Арт повільно встав з свого крісла та заховав руки у кишенях штанів. Його кутик губ натягнувся у посмішці, а очі виблискували, мов у хижака. Чортовий красунчик!

-Тоді мені доведеться... -він трохи нахилився до мене ближче корпусом, ледь чутно відповідаючи: -прив’язати тебе до стільця та посадити у своєму кабінеті. -він нахилився ще ближче, обпалюючи моє обличчя гарячим диханням. -Тільки ти і я. Зв’язана.

Моїй злості не було меж. Як він сміє себе так поводити? Хіба не знає, що я не терплю такого відношення до себе!?

Обурено фиркнувши, я відійшла від столу, розглядаючи кабінет по всім стінам. О, квіточки! Як добре.

Підійшовши до підвіконня, я добряче тріснула горщик об підлогу. Як на зло, містер де Арт спокійнісінько дивився на усе це, і бровою не рухаючи. От же ж, ця його “ГАРМОНІЯ”.

-Я вже псую Ваше майно. Все ще не хочете позбавити себе від такої проблеми, як я? -вперши руки в боки, досить оптимістично запитала у нього.

-Мм нні. -бос ледь помітно зіщулив повіки, так і стоячи навпроти.

Я підійняла брови та помахала головою. Молодець, терпить. Та не дуже довго ця його внутрішня ідилія триватиме. Про це я подбаю.

Потягнувши руку за наступним горщиком, я жбурнула його в стіну. Ой, там, напевно, саме мій кабінет знаходиться. Можу лише уявити здивування недоколег. Але зупинятись я не стала, доки не побила абсолютно усі горщики.
Шкода, вони закінчились.