Глава 10

Тепер я не зла, скоріше, роздавлена, спускалась по сходам, ледь тямлячи себе від люті та болю. Як він міг так вчинити? Ми ж з дитинства разом, я завжди терпіла його витівки, інколи навіть гроші на пиво давала. А він що? Зрадив?

Прожогом вибігши на вулицю, я ледь стримувала крик болю, що вже впевнено підіймався по горлянці. Побачивши машину містера де Арта, я ледь встояла на ногах, аби не впасти. Чорт, зовсім же про флешку забула!

Повернувши вбік, я швидко пішла. Куди, навіщо, я не знала. Просто вперто крокувала, шморгаючи носом.

-Медіно! -за моєю спиною почулись важкі кроки, що змусило лише пришвидшити крок. -Ти чуєш мене, Медіно?

От що йому від мене потрібно? Він же теж мене зрадив! І мама зрадила! Всі мене зрадили. Навіщо ж так підставляти?

Містер де Арт рвучко потягнув мене за зап’ястя на себе, від чого я ледь стрималась на ногах.

-Що сталось? -помітивши мій стан, обличчя чоловіка з розлюченого перетворилось на здивоване.

-Не чіпайте мене. -як би я не намагалась вирватись, він з кожною спробою тримав все міцніше.

-Медіно... -співчутливо почав свою “грандіозну” промову в якості підтримки мій бос. Але мені не потрібна його жалість. І робота його теж не потрібна!

-Що, Медіно? Що? Вам всім щось від мене потрібно, але минає час, і що я отримую в замін? -на очі з новою хвилею накотились сльози, що річкою стікали по підборіддю. -Ви всі зрадники. Він зрадив, і Ви зрадили!

-Ох, Медіно. -важко зітхнувши, містер де Арт обережно, але наполегливо притиснув мене до своїх грудей, погойдуючи. Як дитину. Не знаю, скільки часу минуло, але плакати вже зовсім не хотілось. Після короткого часу обіймів мені стало набагато легше, хоча образа досі колотила як серце, так і душу. Коли чоловік відчув, що я трохи заспокоїлась, продовжив: -Пробач, що наговорив тобі купу всього. Мені дійсно шкода, що так вийшло, і я не хотів доводити тебе до сліз.

-Що? -я хмикнула, трохи відштовхуючи містера де Арта. -Та з чого Ви взагалі взяли, що я плачу через роботу? Чхати я хотіла на ваші проекти.

-Тоді... я можу дізнатись, що сталось? -від його пильного погляду не було куди сховатись, тому я прудко опустила очі.

-Ти можеш мені розповісти.

-Навіщо? Аби Ви знову ввімкнули в собі кретина? -більше стримувати себе я не могла. Як і завжди, в принципі. Але ж зараз, я впевнена, ніхто б не терпів такого неподобства.

-Прошу помітити, що я всього лише намагаюсь допомогти.

А як же. Він, як і Кевін, всього лише намагається допомогти. Всього лише! А потім зраджують, один в роботі, інший в ліжку.

-Чим? -ледь не простогнала я, вже плануючи втекти звідси.

-Не знаю... -містер де Арт похитав головою, підіймаючи руки. -Скажи, чим я можу допомогти і я зроблю це.

-Дуже мило з Вашого боку, але я сама впораюсь. -я витерла з підборіддя залишки вологи, обходячи колишнього недобоса.

-Куди ти? -він знову схопив мене за зап’ястя. Ну, чесно. Починає набридати.

-Чого Вам, Містере де Арт? Я не зможу знову підійнятись за флешкою, зрозуміло? -ледь не прокричала я. Навіщо він зупиняє мене? Невже не бачить, що мені погано?!

-Чому? Ключі загубила? Двері зламала? Сусідів боїшся? Чомууу, Медіно?! Мені та флешка потрібна більше за життя на даний момент. -вперше містер де Арт просив мене, а не наказував. Вперше намагався переконати, а не нав’язати власну правоту.

-Та тому що я застукала хлопця у нашій спальні. У нашій. З ним. Спальні! В обіймах іншої! Так зрозуміліше? -мій голос затремтів, як і тіло. Що робити далі, я не знала. Куди йти -теж. Треба обов’язково Зорьку набрати.

Декілька секунд чоловік мовчки дивився на мене, після чого впевнено поволік за собою до під’їзду.

-Що Ви робите? -намагаючись вирвати зап’ястя, запитала я. -Відпустіть, мені ж боляче.

-Не буде боліти, якщо слухняно йтимеш за мною.

-Ви геть розум втратили?

Містер де Арт, неначе знав де я живу, швидко підіймався до моєї квартири. Ну, як моєї... нашої з Кевіном, але тепер це не має великого значення.

-Після зустрічі з тобою -є трохи.

Ну ну, побачимо, що він зробить далі. Зрозумівши, що пручатись марно, я мовчки йшла за ним. Ти диви, дійсно знає, де я живу. Чоловік впевнено почав гамселити по дверям квартири, досі тримаючи мене за зап’ястя.

-Містере де Арт, не треба.

Мої сльози відійшли на другий план, коли я зустрілась з рішучістю боса. Ой, і важко мені з ним. Що вже надумав цей лис?

За дверима почувся гуркіт, після чого на порозі з’явився мій колишній майбутній чоловік.

-Вітаю. -першим привітався містер де Арт, доки Кевін в замішанні переводив погляд з нього на мене і навпаки. -Дозвольте представитись, містер де Арт.

Господи, скільки ввічливості. Та мене нудить що від одного, що він іншого “залицяльника”.

-Медіно, це що, твій хлопець? -Кевін зробив такий вираз обличчя, ніби це я йому зрадила, а не він мені. Та не встигла я й рота роззявити, як мій чарівний бос відповів:

-Ви маєте щось проти?

-Але ж я її хлопець!

-З який пір? -влізла в розмову я. Дійсно ж, відколи це я була його дівчиною? Він ніколи не поважав мене, казочками про роботу “годував”, на життя важке жалівся. А про мене ніколи не піклувався. То чому я повинна його пробачати?

-Шановний, Ви щось плутаєте. Я пройду? -більше попередив, ніж запитав, мій бос. Трохи відсунувши ліктем оторопілого Кевіна, він потягнув мене до дверей спальні. -Візьми флешку та виходь звідси.

-Пф... -гордо зайшовши до кімнати, я дістала з шафи те, за чим ми й повернулись. Ну звісно, не розбиратись же містер де Арт прийшов.

-Хто ти такий? Чого Медіну переслідуєш? -я почула у коридорчику дзвінки голос Кевіна. От же, негідник...

-У тебе є дві хвилини, аби покинути цю квартиру. -досить впевнено, але набагато тихіше мовив чоловік.

-Ні, це ти забирайся. Геть!

-Одна хвилина. -на цих словах я вийшла з кімнати, пропалюючи Кевіна поглядом. Містера де Арта я повністю підтримувала, адже дійсно не хотіла його тут бачити. Нехай до своєї коханки котиться, якої, до речі, щось не видно.