Глава 7

Вже не одну годину я страждала від болю у голові. Руки ледь помітно трусились, нагадуючи про вчорашній відпочинок. Ось чому, чому завжди після веселих вечорів настає сумний ранок?

-Може, таблеточку принести? -вкотре запропонувала Ешлі, співчутливо дивлячись на мене.

-Не треба, все мине. Просто пізніше.

-Ну дивись.

Я знову спробувала зосередитись на черговому плануванні, відправляючи містеру де Арта. Навіть дивно, що сьогодні його й не чути. Навіть Ості тихіше води, нижче трави. Коли блондинка знову зайшла до нашого кабінету, я напружилась. Відколи це вона почала так часто навідувати нас?

-Медіно, містер де Арт чекає на тебе у своєму кабінеті. -почалось.

Напружено видихнувши, я встала з крісла та ледь не побігла до боса.

Коли я постукала, ніхто не відповів. Я знову повторила спробу, яка теж закінчилась безуспішно.

-Містере де Арт. -я легенько відчинила двері та просунула у щілину голову. Мій начальник стояв до мене спиною, “активно” розглядаючи вид з вікна. -Ви мене кликали?

-Сядь. -лише й буркнув бос, нерухомо за чимось спостерігаючи. Сьогодні у мене немає ні сил, ні натхнення з ним сваритись, тому я мовчки зачинила двері та підійшла ближче.

-Навіщо Ви мене покликали? -доки містер де Арт не бачив, я легенько хекнула собі у долоню, перевіряючи, чи не несе від мене алкоголем. Наче байдуже. Чи то я звикла?

-Скажи мені, люба Медіно, що з тобою не так?

-Зі мною? -голосно хмикнувши, перепитала: -Ви точно хотіли саме це запитати, чи може “Скажи, люба Медіно, що зі МНОЮ не так?”

Містер де Арт обернувся до мене обличчям, обводячи несхвальним поглядом.

-Як можна зіпсувати усі сьогоднішні проекти? -проігнорувавши моє запитання, начальник велично всівся у крісло. По його погляду зрозуміла, що й мені варто сісти, якщо біди не хочу.

-А... що не так? -посміхнувшись наймилішою посмішкою аж до вух, уточнила.

-Усе. -так само посміхнувшись, відповів містер де Арт.

-Але ж я старалась.

-Я знаю.

Більше нічого не кажучи, він ввімкнув комп’ютер, після чого повернув екран до мене.

-Дай мені характеристику цього планування.

Впізнавши свою роботу, я підсунулась ближче.

-Кутовий дах на коробчастій п’ятиповерховій квартирі. Територія для саду, воріт та басейну займає більшу площу, ніж сама будівля. У одному будинку вхід з заходу, а у іншому -зі сходу.

Містер де Арт встав з крісла, підходячи до мене. Ой, не варто...

Ще з першої нашої зустрічі запах його парфумів лише притягував мене, але зараз, здавалось, зайвий різкий запах може закінчитись фатально для мого шлунку. Непомітно відвернувшись, я відсунула крісло, коли бос безтактно всівся на край столу, вказуючи ручкою на екран.

-Клієнт просив у квартирі (а) два великих вікна, ти що зробила?

-Два малих... -лише тепер я розуміла, що по серйозному облажалась.

-Також він просив біля квартири (б) вид з першого вікна на басейн. Що ми маємо?

-Сад. -набагато тихіше відповіла. Соромно то як... завжди думала, що він без причини рве мої плани. Дурепа!

-Мені продовжувати?

-Не треба. Я все зрозуміла. -здається, це перший раз, коли я мовчки опустила погляд перед цим чоловіком. Ось чому він завжди принижував мене, а не пояснював? Тепер і він хороший, і я розумніша. Точніше, кмітливіша. Буду.

-Що сталось, Медіно? -містер де Арт схрестив руки, продовжуючи сидіти на столі.

-Нічого.

-Гаразд. Не хочеш мені розповідати, не потрібно. Я й сам все знаю.

-Що Ви знаєте? -я злякано підійняла погляд, але варто було помітити на його губах посмішку, як зрозуміла, що це жарт. -Дуже смішно.

Я встала з-за столу, маючи намір змитись звідси якомога швидше.

-Я беру сьогодні вихідний.

-Хіба я дозволяв? -підійнявши одну брову, запитав бос. Наче я питати дозволу у нього буду. Ага, нехай чекає. Я й сама не рада працювати з ним у одній команді.

-Я погано себе почуваю.

-Похмілля?

Від його несподіваного запитання моя щелепа ледь не відвисла до підлоги, доки очі повільно перетворювались на малі копієчки.

-Що Ви таке кажете? Мені... крові багато у лікарню віддала. Ось і почуваю себе не добре. -ох, не люблю брехати. Але ж як вона рятує світ.

-Крові, кажеш? Чому ж замість блідого кольору обличчя я бачу червоне? -не встигла я відповісти на ці безглузді жарти, або й не жарти взагалі, як містер де Арт продовжив: -Чи це пігментація шкіри така?

Це ж я сказала Зорьці сьогодні вранці. Дивно... звідки він це знає?

-У будь -якому разі у мене сьогодні вихідний. -я гордовито задерла носик, вирішивши, що не варто шукати прихований сенс у його словах. Може, це просто збіг обставин?

-Тоді відпочивайте, безкровна принцесо.

Індик! Ненавиджу! Як його, так і його безглузді жарти. Та пішов він!

Стиснувши зуби, я кивнула. Та варто було підійти ближче до дверей, як містер де Арт гукнув у слід:

-Червоне вино добре відновлює кров. Раджу спробувати.

-Дякую за таку щедру пропозицію, але я, мабуть, відмовлюся. -награно відповіла йому. Невже й дійсно знає про мій вчорашній вечір? Звідки, га? Зорька з ним не знайома, особисто так точно, а Каспер не говорить. Камер у мене немає, а Кевін нічого не знає.

-Даремно.

-Даремно, що? Від вина відмовляюсь чи від роботи, яку я кожного дня замість Вас роблю?

-Що? -Марк звів брови, ледь помітно роззявляючи рота. Ну так, тут я загнула. Він дійсно працює. Дуже важко працює. Але ж на те я й Медіна, мовчати буду лише у труні.

-Кажу, погода чудова. Вам би мізочки провітрити. Цьом! -я чмокнула повітря, після чого стрілою вибігла з кабінету.

Ой, важко мені буде з ним. Ну нічого, всього лише місяць. Місяць, і я зможу покинути цю роботу та забути містера де Арта. Яким би красенем він не був, доки характером не зміниться, не побачить блиску у моїх очах. Ось так! І ніяк інакше!