Глава 5

-З льодом, як ти й просила. -Ості почала шкіритись. Задоволена собою, відьма???

-Та що ти таке коїш, психопатка! - не тямлячи себе від люті, я прудко підскочила до стійки, аби схопити її за волосся. Нехай дякує богу, що спритно скаче і мені не вдалось добряче протерти нею стійку. -Я ж тебе вб’ю, Ості. Клянусь, своїми руками задушу! Досить мене чіпати, гадюко підколодна.

-Кхм кхм. -за моєю спиною хтось награно відкашлявся, привертаючи увагу.

-Містере де Арт. -першою озвалась білявка, зробивши з очей блюдця з сльозами. -Я випадково каву на Медіну вилила, а вона сердиться.

От же паскуда...

Я повернулась до боса обличчям, міцно стиснувши губи.

-Якщо Вам, любий містере де Арт, секретарка потрібна живою, сховайте її від мене подалі, доки я шкуру з цієї довгоногої паскуди не здерла. тихо, але загрозливо прошепотіла. Якби я знала, що мене у будь -яку мить можуть звідси викинути,я б мовчки пішла працювати. Але ж ні, я з превеликим нетерпінням чекаю того дня, коли мій бос сам звільнить мене.

Замість того, аби дивитись мене у вічі, містер де Арт спрямував свій зір на мої груди, до яких прилипла мокрюща сорочка.

-Що Ви собі дозволяєте? -я миттю прикрилась руками, ледь ковтаючи повітря від обурення.

-Медіно, зайди до мене у кабінет. -нічого не пояснюючи, він пішов до себе.

-Навіщо? -у слід крикнула я, вже на перед знаючи, що залишусь без відповіді.

-З тобою ми ще не закінчили. -я кинула останній погляд на розлючену Ості. І чого це вона злиться, якщо рвати все і всіх зі злості повинна я?!

Знову не стукаючи, я зайшла до кабінету. Навіть не питаючи дозволу, я всілась на крісло навпроти містера де Арт. Він же досить акуратно склав піджак на спинку крісла, раз за разом кидаючи на мене погляд.

Я мовчки чекала, адже мала бути причина, по якій він покликав мене.

Коли бос сів у своє крісло, на його устах заграла посмішка. Вирішивши не псувати настрій ще й босу, я награно посміхнулась. Нехай він і зрозумів, що посміхаюсь не з власної волі, але суть -посміхаюсь же.

-Я наче... -продовжуючи посміхатись, містер де Арт почухав шкіру за вухом. -не дозволяв тобі сідати.

-Гммм... -я ще більше зашкірилась, відкидаючись на спинку крісла. -А я сіла. Звільніть мене.

-Хм. -бос багатозначно хмикнув, після чого й взагалі тихо засміявся.

-Що смішного? -мої щоки почали боліти від посмішки, але ж, якщо почала, то вже й закінчу цю справу.

-Напищений індик. -Зрозуміло. Все мені з ним зрозуміло. Позвав мене сюди, аби нотації почитати? Сама не знаю, чому його любу секретарку образила. А, знаю. Тому що вона така сама індичка, як і бос її. А мені він ніхто! Ось так. -Гадюка підколодна. Довгонога паскуда. Усе це я почув менше, ніж за добу. Цікаво, що буде через місяць?

-Якщо Ви будете захищати Ості...

-Я не для того тебе покликав. -чоловік вмить посерйознішав, рятуючи мене від болю у щоках.

Він встав з крісла та відчинив одну з шаф. Нічого собі... у нього там що, запас сорочок на цілий рік?

Усі, мов одна, білосніжні.

-Тримай. -містер де Арт протягнув мені сорочку, незручно переминаючи з однієї ноги на іншу. -Вона трохи завелика для тебе, але, це краще, ніж брудна блузка.

-Не треба, я...

-Хоч цього разу не сперечайся.

Більше нічого не кажучи, він пішов до дверей.

-З Ості я поговорю, не хвилюйся.

Коли двері зачинились, я, мов мала дитина, почала посміхатись.

Найгірший бос у світі щойно дав мені свою сорочку, аби я переодягнулась? Я сплю?

Швидесенько знявши свою блузку, я натягла сорочку містера де Арта. Ну, як натягла... скоріше, потонула у ній, але то пусте. Напрочуд швидко підкачала рукава та сховала краї у спідниці. Навіть не скажеш, що я у чоловічій сорочці, яка наскрізь пропахла парфумом містера де Арта.

Коли я вийшла у коридор, побачила Ості. Поруч з нею стояв мій “любий” начальник, щось тихо, обурливо пояснюючи. Варто було зачинити двері, як їх увага перемкнулась на мене.

-Медіно, підійди. -містер де Арт підійняв руку, наказуючи мені підійти. І чого б це мені його слухати? Але ж, чого чого, а я підійшла. -Сьогодні можеш починати креслити плани клієнтам. Ості вже створила твою сторінку на сайті наших працівників, зараз допоможе тобі освоїтись. Ніяких вибриків, дівчатка!

Більше нічого не кажучи, чоловік зайшов до свого кабінету.

-Одягла сорочку містера де Арта? -тихо, неначе боїться, запитала Ості.

-Якби ти не розлила на мене каву, цього б не сталось.

-Якби ти не принизила мене, я б не вилила на тебе американо.

-Якби ти вміла з людьми спілкуватись, я б нічого у тебе не просила.

Ніздрі дівчини знову загрозливо роздулись, а мені до цього що? Не хочу навіть в голову брати.

-Вибач. -процідила крізь зціплені зуби білявка.

-Що? -не вірячи своїм вухам, я перепитала.

-Двічі не повторюватиму! Ходімо до твого робочого місця, я усе поясню.

З круглими, мов блюдця, очима, я попленталась за Ості.

Коли ми зайшли до кабінету, вона ввімкнула мій комп’ютер.

-Дивись, -переді мною постав особистий робочий кабінет. Поки що проектів там не було, через що я трохи зажурилась. -ось сюди тобі будуть приходити плани. В день їх може бути як три, так і тридцять. Але я все контролюю, більше, ніж десять проектів за один робочий день нікому не даю. Ти просто креслиш плани онлайн за критеріями клієнта та відправляєш його містеру де Арту на почту. Він передивиться, якщо усе сподобається -відправимо клієнту. Все. Наче нічого складного.

Ості відійшла від стола на декілька кроків, після чого почала роздивлятись кабінет.

-Ще щось? -мило посміхнувшись, поцікавилась у блондинки. Її присутність тут мене не аби як напружувала, а яскраво нафарбоване обличчя роздратовувало.

-Я не можу подивитись на те, як ти працюєш?

-Якщо ти забула, то я нагадаю. У мене нуль, НУЛЬ замовлень, а все через те, що ти тут, а не на своєму місці.