Глава 3

Моя щелепа ледь не відвисла через картину, що постала перед очима. І це не через гаряче привабливий торс мого боса, ні. Усе через мою необачність. Дурепа! Стукати їй не потрібно. Тьху.

-О боже, містере де Арт! -скрикнула я, прудко повертаючись до боса спиною

-Скажи, люба Медіно, -сердито пробурмотів мій начальник, важко дихаючи. -тебе стукати вчили?

-Так, але... Ви ж сказали зайти. Думала, Ви чекали на мене. -я знову згадала, як містер де Арт стояв посеред свого кабінету в одних чорних штанях, тримаючи у руках сорочку. Від цього до щік вмить прилив рум’янець, а серце закалатало ще швидше.

-Не треба думати! Треба робити так, як я кажу. Якщо наступного разу це повториться...

Мій бос навіть не встиг договорити, як я перебила:

-Не повториться! Обіцяю, надалі буду обачнішою. -звичайно, я не хотіла чути, що там буде. Адже знала, що нічим хорошим не закінчиться його фраза. Принаймні для мене.

-Дуже на це сподіваюсь. -я почула скрип крісла, але повертатись обличчям до містера де Арта не поспішала. -Ти там довго стоятимеш?

-Пробачте. -вирішивши обернутись, я кинула швидкий погляд на боса. Він був одягнений у точно таку ж білосніжну сорочку, неначе декілька хвилин тому нічого й не сталось.

-Сідай. -чоловік вказав рукою на крісло навпроти, куди я й поспішила сісти. -Спочатку ти спізнюєшся на роботу, потім виливаєш на мене каву, а на додачу вриваєшся у мій кабінет без стуку. -не дивлячись на те, що він мій начальник, зараз мені усією душею хотілось добряче напхати декілька “ласкавих” цьому нахабі. Це ж перший мій робочий день, невже це я винна у тому, що він за спиною моєю стояв? -Не з кращого боку ти себе проявила, Медіно.

Покірно опустивши погляд та роздивляючись свої нігті, я мовчки стиснула губи.

-Ості сказала тобі про план будівлі?

-Так! -трохи пожвавішавши, я передала йому аркуш з кресленнями. -Ніяких критеріїв мені не дали, тому креслила сугубо від польоту фантазії.

Містер де Арт довгих декілька хвилин розглядав мій план, після чого усміхнувся.

-Подобається? -я ледь не засяяла, побачивши на його обличчя усмішку. А я ж казала! Казала, що не дивлячись на всю мою незграбність, я хороший, добре кваліфікований працівник.

-Це така дурня, Медіно. -спокійним тоном сказав бос. Що? Пробачте, що він тільки но сказав? -Такі плани були актуальними років сім, якщо не дев’ять, тому назад. Ніхто не буде замовляти у тебе будинок по такому плану. А значить, це сміття. -чоловік безжально почав рвати аркуш. Повільно, неначе граючи на моїх нервах.

-Що ж Ви робите? -я скочила з стільця, відчуваючи, як до горла підкочує ком. -Я цілу годину креслила цей чортовий графік, а Ви так легко його рвете. -спокійними очима він дивився на мене, але пальцями продовжував рвати на мілкі клаптики мою роботу. -Припиніть! -крикнула я, аби бос точно почув. Та замість цього він тільки посміхнувся.

-Йди працювати, Медіно. За сьогодні ти повинна створити мені двадцять проектів, ось критерії до кожного з них. -порозкидавши по усій підлозі мій шедевр, чорт би його побрав, любий начальник простягнув мені папку.

-Усе креслити вручну? -здивовано перепитала я. Двадцять проектів -це вам не жарти. Я в університеті за цілу ніч могла від сили три створити, а тут цілих двадцять. Та я бачу, що швидше за все, я звільнюсь, а не мене.

-Вручну, Медіно, вручну. -містер де Арт натиснув на кнопку міні АТС й відразу ж почувся жалюгідний, як на мене, голос Ості.

-Містере де Арт! Як я рада Вас чути, чогось бажаєте? -солоденьким голоском протягнула блондинка.

-Завари мені кави.

Бос тут же перервав зв’язок, повертаючи погляд на мене. Не знаю, що він там побачив, але здивовано посміхнутись встиг.

-Йди працюй, Медіно.

-Але ж двадцять планів -це так багато. -я заскиглила, мов мала дитина. Не хочу увесь свій день витрачати на ці чортові плани. Ще на навчанні їх не любила. Краще б довірив дизайн саду, тоді справа веселіше йшла б.

-Повір, тут всі зайняті робою. Чим більше будеш теревенити, тим менше часу залишиться.

Містер де Арт скріпив пальці у замок та закинув руки за потилицю, натякаючи, що не бажає мене слухати. Важко зітхнувши, я побрела до виходу.

Не встигла й до свого кабінету дійти, як на зустріч граційно тупцювала Ості. Блузка була розщібнута аж на три гудзики, губи яскраво нафарбовані, а спідниця задерта. І це вона так намагається його спокусити? Та якого дідька він не вижене цю про... прости Господи на вулицю? Чи може в них дійсно роман???

Не знаю чому, але ця думка почала злити. Моє тіло зажадало повернутись туди та завадити, чому б не було. Та замість цього я мовчки зайшла до кабінету.

Шість пар очей втупились у мене, чекаючи пояснень. А якщо точніше, цікавих новин для професійних пліткарів. Так так, те, що вони люблять пліткувати, я зрозуміла ще тоді, коли вони косо дивились на мене та сиділи у телефонах. Усі, як один. Збіг обставин? Не думаю. Створили групу аби враженням поділитись. Ну, я вам ще влаштую, криси ви ландшафтні.

-Ну що, Медіно. Що він сказав? -першою почала розмову Ешлі. Розуміючи, що цікаво усім, я не стала тихо відповідати.

-Як на Титаніку після зустрічі з айсбергом.

-Тобто? -перепитав Арчі. -Усе настільки погано?

-А ти згадай, чи було усе погано. Музика грає, кухня працює, а пасажирам третього класу їжу не дають. -точно так само зараз було і у мене. Все, як раніше, але враження склалось про мене не дуже. Роботу виконати не можу, обережно ходити не можу, звільнитись не можу -та я нічого не можу!

-Дуже смішно. -посміхнулась Ешлі, знову підсовуючись ближче. -А тепер серйозно.

-Та я вже ненавиджу вашого боса! -тихо прошепотіла, вертячи у руках папку. -Він дав мені критерії до двадцяти планів будівлі будинків. Можливо, навіть, багатоповерхових.

Рафаель, що увесь час мовчки сидів навпроти Ешлі, тихо присвиснув.

-Не заздрю тобі. -наминаючи сендвіч, зареготав Кайл.