Глава 45

Очі я розплющила від пекельного болю внизу живота, а тіло немов німіло, починаючи від кінчиків пальців.

З губи зірвався стогін болю і я вхопилась за чийсь комір сорочки. Сфокусувати зір було й досі важко, але я вже знала — треба щось робити.

-Чшш, кохана, це я. -почувши голос Марка, я почала схлипувати. Чи то від радості, чи то від болю.

Марк бережно підійняв мене, починаючи лаятись.

Як тільки ми вийшли з намету, по вухам вдарив крик на вереск, але роздивитись, що ж відбувалось там насправді я не могла.

-Марк... дитина. Я не відчуваю її! -знову схлипнула, обвиваючи тремтячими пальцями його шию.

-Все добре, кохана, ми зараз же їдемо до лікарні. Ти тільки... чуєш мене?Я ж... Медіно!

Очі знову почали заплющуватись через мерехтливі мушки, і я навіть не спробувала боротись. Так боляче мені не було ще жодного разу у житті, тому зараз єдине, чого я хотіла — це провалитись у пітьму.

Коли моє тіло почали наполегливо трусити, я розплющила важкущі повіки.

-Доню! -моя голова лежала на грудях Ральфа, що старанно притискав мене до себе, стираючи з мого чола холодний піт. Його руки були в крові, але в чиїй залишалось для мене загадкою.

-Не чіпай її! -рикнув звідкись Марк, і лише зараз я зрозуміла, що знаходжусь у машині чоловіка.

-Боляче... -прошепотіла сухими губами, дозволяючи гірким сльозам котитись по щокам.

Автівка почала набирати шалену швидкість, а кожна виямка на дорозі завдавала таких мук, ніби сотні ножів впивались у мою шкіру.

-Ти так вб’єш і нас, і себе! -вигукнув Ральф, злякано дивлячись на мене. -Ти чуєш, навіжений? Хоч інколи гальмуй!

-Заткнись! -ще гучніше заволав Марк, через що у моїх вухах задзвеніло.

-Та ти ж...

Далі почути я не змогла, знову заплющуючи очі.

-Негайно в реанімаційну! -мов крізь воду озвався незнайомий голос.

-Вам не можна! Чекайте тут.

-Мені можна! -почувши голос Розалі, я несвідомо посміхнулась. Вона поруч. Як і обіцяла.

-Гаразд. Дівчина йде з нами, а ви, чоловіки, чекаєте тут! -жіночий, м’який голос заспокоював. Тіло усе ще нило, але тепер я майже не відчувала його й навіть не намагалась поворухнути пальцем, не говорячи вже про те, щоб спробувати підійняти руку чи голову.

Яскраве світло відразу ж вдарило в обличчя, змушуючи мене морщитись.

-Дитина! -тільки зараз я згадала про донечку, яку не вберегла. Так довго я боролась за її життя і так безглуздо вляпалась у неприємності. Дурна!

-Медіно, усе буде добре! -до мого чола доторкнулась тепла долоня Розалі і я спробувала розплющити очі.

Реанімація... навколо купа людей у білих халатах та Розалі. Вони щось говорили мені, але я знову провалилась у пітьму.

Здавалось, що це кінець. Саме той, якого я так боялась.

Я ж так довго намагалась захистити дитину, дбала про неї, розмовляла, заспокоювала... а тепер? Що тепер? Якщо моя донечка постраждає, я не пробачу собі. Ніколи!

Не знаю, як багато часу минуло, але по слуху їздив дзвінкий звук, немов від годинника. Щось пікало на мізки та випробовувало моє терпіння. Мені спокій потрібен! Спооокіій. Той самий, про який я забула, як тільки переступила поріг кабінету містера де Арта. Спогади шаленим коником проскочили у свідомості.

-Вітаю у нашому колективі, Медіно. -чоловік встав, простягаючи мені руку. Я ж послідкувала його прикладу. Рукопотискання вийшло досить приємним, адже на мить мені здалось, що його шкіра набагато ніжніша, ніж моя. Це ображало та дивувало водночас.

Моя щелепа ледь не відвисла через картину, що постала перед очима. І це не через гаряче привабливий торс мого боса, ні. Усе через мою необачність. Дурепа! Стукати їй не потрібно. Тьху.

-О боже, містере де Арт! -скрикнула я, прудко повертаючись до боса спиною.

-Скажи, люба Медіно, -сердито пробурмотів мій начальник, важко дихаючи. -тебе стукати вчили?

Коли бос сів у своє крісло, на його устах заграла посмішка. Вирішивши не псувати настрій ще й босу, я награно посміхнулась. Нехай він і зрозумів, що посміхаюсь не з власної волі, але суть -посміхаюсь же.

-Я наче... -продовжуючи посміхатись, містер де Арт почухав шкіру за вухом. -не дозволяв тобі сідати.

-Гммм... -я ще більше зашкірилась, відкидаючись на спинку крісла. -А я сіла. Звільніть мене.

-Що? -сердито запитала я, підіймаючи голову. Одна рука боса схилилась на спинку стільця, інша -на стіл. Що це за ігри такі? Нехай прибере свої клешні від мене. -Містере де Арт, якщо Ви хочете мені щось сказати -кажіть, а цирк тут влаштовувати не потрібно!

Чоловік продовжував дивитись на мене. На його обличчі жоден мускул не рухався, він навіть не кліпав. Це страшило, але все ж я не Медіна, якщо піддамся.
Я швидко встала з стільця, хмурячи брови.

-Відійдіть! -мені довелось трохи прогнутись у спині, аби ненароком не стукнутись обличчям по грудях містера де Арта. -Ви чуєте мене? Відійдіть.

-Не відійду. -нахабно прошепотів бос.

Хмикнувши, я присіла, прудко вискакуючи з-за спини чоловіка. Та не довго я раділа, адже в ту ж саму секунду він схопив мене за зап’ястя, різко тягнучи на себе. Я боляче вдарилась спиною об жовту стінку кав’ярні, знову притиснута тілом містера де Арта. Ну все, це вже не смішно.

Я широко розплющила очі, жадібно ковтаючи повітря губами. Глянувши на свій живіт... де мій живіт? Де моя дитина?

Жах захлиснув мене, завдаючи нові удари. Покрутивши головою на всі боки, я зрозуміла, що знаходжусь у тій же палаті усе, що сталось декілька годин тому, я б сміливо скинула на страшний сон, але відсутність донечки лякала мене. Поруч з моїм ліжком, сидячи на підлозі та міцно стискаючи мою руку, сидів Марк.

Коли я спробувала звільнити пальці з залізної хватки чоловіка, він підійняв свою сонну голівоньку, дивлячись на мене спочатку здивованими та зляканими очима, а потім почав посміхатись та рвучко підійнявся.