Глава 40

Від автора: Прийміть щирі вибачення за затримку з оновленнями, була заклопотана робою та невеличкими святами, через що й не змогла писати проди. Але скоро наша історія закінчиться і я порадую вас довгоочікуваним кінцем. Приємного читання, любі!

Перше, що я хотіла зробити — це спалити конверт, навіть не відкриваючи. Але Марк неначе думки мої прочитав.

-Ти б поглянула, що там. Може, щось важливе. -я підійняла на нього зляканий погляд, досі вагаючись. -Він вже більше місяця і носа не висовує. З твоєю матір’ю лише зідзвонюються, і те, говорять тільки про тебе.

Зітхнувши, я все ж вирішила відкрити конверт тремтячими руками.

-Я не заважатиму. -Марк встав з дивану, але я почала швидко махати головою.

-Ні, залишся. Якщо я не зможу... то ти прочитаєш.

Від натягнуто посміхнувся, трохи посунув мене і сів позаду, міцно притуляючи до своїх грудей. Я влаштувалась по зручніше, закутала нас в плед та розгорнула конверт. Увесь чаш Марк погладжував мій живіт та ніжно цілував у маківку.

“Вітаю, моя люба.

Сподіваюсь, з тобою та дитинкою усе гаразд. Я був за кордоном і не міг тобі писати. Якщо точніше — я боявся. Боявся, що ти знову відвернешся від мене. Боявся, що не зрозумієш моїх вчинків.”

-От же нахаба! -крикнула я, міцно стискаючи лист пальцями. -Я “знову” відвернусь від нього? Та це він покинув мене!

-Чшшш, Медіно. -Марк наполегливо підійняв мої руки, аби читати далі.

“Нещодавно я повернувся і хочу, щоб ти знала правду. Від самого початку і до кінця. Мій батько був ловцем з дванадцяти років, але до останнього приховував це від мене. Я будував сім’ю, кар’єру, мав прекрасну дружину та милу донечку. Але як тільки мені виповнилось тридцять два роки, я дізнався правду. Аби захистити тебе та Майю я повинен був покинути вас. Пробач, люба, я не хотів, аби через мене постраждали ви. Кожен рік я відправляв вам гроші, але більше нічим не міг допомогти. Варто було цим кудлатим щось запідозрити і вони відразу ж знайшли б моє слабке місце. Твою маму я кохав і досі шалено кохаю. Якщо тобі є що сказати мені, давай зустрінемось. Залишаю мій номер та адресу. Сподіваюсь, ти досі читаєш цей лист.

Люблю тебе, моя квіточко!”

Я насупилась, старанно приховуючи свої емоції. Адже він був прав і ніхто не знає, що було б зі мною, як би він не покинув нас. Про гроші я нічого не знала і тут помилка матері, що вічно казала “він покинув нас!”

-Ти як? -прошепотів Марк, забираючи з моїх рук лист та швидко зберігаючи номер у своєму телефоні. -Хочеш з ним зустрітись?

-Ні! -відрізала я, знову хмурячись.

-Медіно, він же й справді жалкує. Ти б...

-Що? -пискнула, не вірячи своїм вухам. -Та це ж твій ворог! Як ти можеш його захищати та виправдовувати?

-Він мій ворог, але тобі він батько. І ти не повинна враховувати нашу ворожнечу у ВАШІ стосунки.

Я зітхнула, розуміючи, що Марк правий. Виплутавшись з ковдри, я повернулась так, аби бачити Марка. Швидко вмостилась у нього на ногах та підсунулась настільки близько, наскільки дозволяв живіт.

Він відразу ж дбайливо вкутав мої плечі пледом. Сказати, що холодно, я не могла, але жахливі морози за вікном змушували тремтіти лиш від одного погляду на них.

-Ти не розсердишся? -запитала, крадькома дивлячись на нього.

-Через що? Через те, що ти поговориш з батьком? Ні. -його погляд відкрито насміхався з мене, але це мене аніскілечки не зачепило.

-Я ненавиджу його. -чесно зізналась, відчуваючи, як на очі накочуються сльози.

-Я теж. Але перед тобою він ще може виправдатись, але не переді мною. Тому що я ніколи не пробачу того, хто вбив пів тисячі наших побратимів. У них також були свої сім’ї, діти, але Ральфа це не зупинило.

Я вирішила будь що присоромити Ральфа за ці вчинки. Я ненавиділа його з самого початку! З самої першої нашої зустрічі. І взагалі, у п’ятдесят років йому вже й на пенсію пора, а не ловців очолювати.

-Спробуй з ним зв’язатись. -Марк простягнув мені лист та вказав пальцем на номер. Потім встав та передав свій телефон вже з збереженим номером. -Я в нашу кімнату, переодягнусь.

Я кивнула, роблячи декілька глибоких вдихів.

Не менше п’яти хвилин я то ставила телефон на низький скляний столик, то підстрибувала з місця та знову дивилась на зелену кнопку, мов дика. Коли я чисто випадково тицьнула на виклик, зрозуміла — шляху назад немає.

Голосно ковтнувши та по зручніше сівши на ліжку, я приставила телефон до вуха.

-Слухаю. -відразу ж почула грубий голос Ральфа. Я мовчала. -Кажіть, я Вас слухаю.

Знову повторив він і я вже хотіла скинути виклик, як Ральф тихо запитав:

-Медіно? Це ти?

-Я. -ще тихіше відповіла, ніби боячись порушити й так крихкий спокій.

-Доню, я радий, що ти подзвонила. -зі щирою радістю сказав чоловік.

-Не називай мене донею! -тут же зауважила, хмурячись. По той бік я почула важке зітхання, але демонстративно проігнорувала його.

-Як ти?

-Добре.

-Я хотів би з тобою поговорити, але не по телефону. -його голос був напруженим, ніби боявся, що я відмовлю. Та я й сама думала, що відмовлю, але уста пролепетали зовсім інше:

-Завтра весілля у моєї подруги. Я відправлю тобі адресу, приїдеш о восьмій годині вечора. Тоді й поговоримо.

-Добре! Я чекатиму, Медіно. І я знаю, що тобі важко пробачити мені, але я й справді не покидав вас.

-Помовч, ось тут краще помовч. І не смій заподіяти шкоди хоч комусь з кола Крістіана! -його пробачення лише викликали у мені бурю зі злості та давньої образи.

-Я уклав з ними перемир’я. І...

-І що ти? -перебила його, розуміючи, що своєї помилки він не розуміє. -Вони тебе чіпали? Ні! Людям шкодили? Ні! Ти просто ненавидів Марка і вирішив вдарити по його підопічним, якщо не вийшло прибрати його. Хіба я не права? Скажи мені, не права???

Декілька секунд він мовчав, а я вже й не сподівалась на відповідь, та все ж Ральф тихо відповів: