Глава 39

Я розплющила очі від того, що хтось наполегливо термосав мене за плечі.

-Медіно. Підйом! -коли я розплющила одне око, побачила перед собою Рейчел, що натхненно щось бурмотіла. -Скільки це спати можна? Я розумію, що Марк зі снодійним переборщив, але ж і ти теж совість май! Дитині нашкодиш, соня.

-Де мама? Ральф? -при згадці про ту зустріч голова почала нестерпно боліти і я ледь знайшла в собі сили, аби розплющити й друге око та підтягнути тіло на ліктях. Рейчел завбачливо поправила подушку мені під спиною та сіла поруч.

-Ти більше доби проспала, соню. -мило посміхнулась дівчина та взяла до рук суп. Мммм як же приємно пахне, так і зомліти можна. -Заснула в суботу о дванадцятій, а прокинулась в понеділок о сьомій.

-Що? -прокричала, після чого швидко приклала пальці до скронь. Бідна моя голівонька, вона зараз розірветься.

-Марк трохи снодійного забагато накрапав, а потім заборонив тебе рухати. Тільки пів години тому дозволив навідатись. -Рейчел простягнула мені ложку з супом, годуючи, мов дитину.

-Дякую. -я посміхнулась та із задоволенням проковтнула найсмачніший суп у світі.

Доки дівчина годувала мене, я думала. Про все що сталось, я думала і ніяк не могла з цим змиритись. Як таке може бути? Чому саме Ральф? І чому мама так мило йому посміхалась? Чому він не прийшов раніше? Чому не допоміг нам? Чому покинув?
Питань стало ще більше, а відповідей мізерна жменька.

-А де Марк? -запитала я, щойно доїла суп.

-Сказав, що скоро прийде. Він мені взагалі не звітує останнім часом, та ще й злий такий.

Здавалось, Рейчел ображена на нього. Ну і добре, я потім з цим розберусь.

-Тоді я в душ і на роботу. -повідомила, стягуючи з себе ковдру.

-Яка робота? -пропищала дівчина та накинула ковдру назад. -Відпочинь трохи. Потім на роботу. -останнє слово вона перекривляла, змушуючи мене сміятись.

-Ні, Рейчел, мені треба йти. Інакше містер Ліетсон розірве наше партнерство і я залишусь як булька на воді.

Дівчина невдоволено помахала головою, забрала тацю з тарілкою, а біля дверей сказала:

-З Марком розбирайтесь. Що у нього, що у тебе розуму немає. Трудоголіки помішані.

Я знову почала сміятись. І відколи це наша добра Рейчел почала такими словами кидатись?

Я встала, не без зусиль, правда, адже спина трохи нила та й шлунок розболівся.

Діставши з шафи халат та рушник, я почимчикувала в душ. Раніше я була готова душу продати за гарячу воду, щоб аж пара з тебе йшла, але тепер прохолодна вода — це саме те. Я б ніжилась ще довго, якби не час. Він у нас не гумовий, і робота чекати теж не буде.

Хоч мій бос — це мій чоловік, але користуватись цим не дуже хотілось.

Я вийшла з ванної кімнати, старанно обтираючи вологе волосся рушником. У спальні вже був Марк, такий же мокрий, але чимось не на жарт сполошений.

-Медіно! -він буквально підлетів до мене, як тільки я зайшла. На секунду я навіть розгубилась, не знаючи, як на це реагувати. -Як ти себе почуваєш? Щось болить?

-Спина. І шлунок. -чесно зізналась, обіймаючи його за плечі.

-Рейчел вже нажалілась мені, що ти рвешся у бій. -я почула легкий сміх й через це у сонячному сплетінні щось защемило.

-Я їду на роботу. З тобою чи без, я їду.

Коли ми розірвали наші обійми, я почала перебирати увесь гардероб. Речей повно, а одягти немає чого!

-Медіно, що ти робиш? -дивлячись, як я розкидаю одяг по всій кімнаті, мій чоловік сконфужено сів на стільчик.

-У мене немає речей! Що мені одягати? -я ображено закусила губу, дістаючи єдиний оптимальний варіант. Сірі кюлоти та білий в’язаний светр з горлом.

-Підеш у цьому? -скривився Марк, видираючи з моїх рук одяг. -Ні, Медіно. Ми не в парк з собаками гуляти йдемо.

-Ну ну, розумнику. -я сіла на диван та схрестила руки на грудях.

-Тримай. -він дістав в’язану бордову сукню з рукавами та трохи вище коліна.

-Холодно! -заперечила, відкидаючи її.

-Закутаєшся в плед. І свої ботфорти узуєш.

Зрозумівши, що сперечатись марно, я почала натягувати капронові колготки та сукню. Увесь час мене мучили думки про Ральфа, і наважившись хоч щось дізнатись, я тихо прошепотіла, коли розчісувала волосся:

-Марк...

-Що? - він вправно застібав гудзики на сорочці, а потім дістав краватку. Було видно, що він кудись поспішає, але не спитати я теж не могла.

-Що мені робити?

-Ти про що?

-От тільки дурня не клей! -завелась з половини оберту я. -Ти знаєш, про що. Я про Ральфа. І маму. Де вони? Невже мама пробачить цього негідника?

Зітхнувши, чоловік підійшов ближче та повернув мене до себе обличчям.

-Я не знаю на рахунок почуттів твоєї матері, але Ральф вчора прислав нам новий договір про перемир’я. Вибачати його чи ні, тільки твоя справа. Але ми як були, так і залишимось ворогами. Прошу, не розривайся між нами. -Марк підійняв моє обличчя своїми теплими долонями. -Ти не повинна думати ні про мої, ні про його почуття. Думай лише про себе та нашу дитину. Добре?

Я кивнула, вкотре переконуючись у тому, що не такий вже Марк і поганий. Мені пощастило з ним. В усіх планах.

На роботу ми, звичайно, спізнились. Там мене зустріли теплі обійми Ешлі та гаряче какао Арчі. Ці двоє ще довго сперечались, хто першим доторкнеться до мого малюка, але ситуацію врятував Марк, кутаючи мене у плед та ведучи до свого кабінету. Там я сиділа та розглядала пташечок у вікні, відверто нудьгуючи. Та Марку було байдуже. Як завжди, заклопотаний перевіркою проектів, він зовсім не помічав мого погляду.

-Марк! -скрикнула, хапаючись за живіт. З переляку він підскочив та підбіг до мене.

-Що таке? Медіно? Лікаря? -його погляд блукав по кожній кліточці мого тіла, доки я оговтувалась та намагалась зрозуміти, що це було. Спочатку мене кинуло в жар і я злякалась, починаючи плакати, а коли зрозуміла, що це було, почала голосно сміятись.

Мій чоловік вже вложив мене на диван та почав міряти мій пульс, витираючи сльози.