Глава 38

-Ви знайомі? -запитала у матері, котра навіть не відривала погляду від чоловіка. -Мамо!

-Ти... -Ральф вказав на мене тремтячим пальцем, глибоко дихаючи. -її дочка?

-Так. -кивнула, трохи морщачись. Бачити завжди самовпевненого лідера ловців таким розгубленим було для мене дивно та незвично.

-Я думаю, вам треба поговорити. -сказав Марк, відтягуючи мене за свою спину. Та що з ним таке?

-Майє... -знову озвався Ральф, простягаючи руку до матері, але вона відскочила від нього, мов від прокаженого.

-Не влаштовуйте цирк! -прошипів Крістіан, комусь посміхаючись. -На нас люди дивляться.

-Мамо, що таке? -я спробувала посунути Марка, але він лише наполегливіше відтиснув мене, доки Ральф витріщався так, неначе вперше бачив мене.

-Ми підемо. Ненадовго. Поговоримо. -ковтаючи, сказала мама. -Донечко, не хвилюйся. Ти ж вагітна.

Вона посміхнулась мені та зробила крок до Ральфа, що полегшено зітхнув.

-О десятій вечора ми чекатимемо у себе вдома. Майє, Ви знаєте адресу. -Марк знову глянув на мою матір, а потім красномовно перевів погляд на Ральфа. -Тільки спробуй дихнути не рівно.

Мій чоловік повернувся до мене та поцілував у скроню, змушуючи покинути їх на задерев’янілих ногах.

-Марк, звідки вони знайомі? -з надією в очах подивилась на нього.

-Не знаю. Але дізнаємось сьогодні о десятій. Не хвилюйся ти так, їм треба поговорити. -він взяв моє обличчя у свої долоні та ніжно поцілував на очах у всіх присутніх. На мить навіть якась скрипка вилетіла з такту, але швидко все виправила.

Здається, ще ніякі заспокійливі так не допомагали, як ось такі ніжні поцілунки мого чоловіка.

-Ходімо. -шепнув, на силу відірвавшись від моїх губ.

-Куди?

-Як куди? До Ніко та Клавдії. Це єдині гості, яких ти знаєш. А там і твоя палко кохана Зоряна з Тімом підтягнуться.

Я кивнула, посміхаючись йому у відповідь.

За весь вечір я встигла познайомитись з багатьма людьми, про яких читала хіба що у стоках інтернету. Також провела бесіду з Розалі, яка з радістю погодилась приймати у мене пологи.

Коли настав час прощатись, Кетті разом з Рейчел категорично відмовились їхати, адже їм було і тут добре. А мені це й на руку. Веселощі продовжувались, але не для нас. Для нас продовжується хіба що важлива розмова. Стільки питань! Де ж шукати відповіді?

Усю дорогу я мовчала, а Марк намагався мене хоч трохи підбадьорити.

Чим ближче ми були до будинку, тим важче мені ставало на серці.

Я всім нутром відчувала, щось повинно статись. І це “щось” мені явно не сподобається.

Ми вийшли з автомобіля та зайшли до будинку. Тихо. Мертва тиша панувала ту, ще більше дратуючи та лякаючи водночас.

-Не хвилюйся ти так. Якщо хочеш, я скажу, щоб прийшли пізніше. -Марк притягнув мене до себе в обійми, погладжуючи спину.

-Ні. Не треба тягнути. Все одно від цієї розмови не втекти.

-Впевнена? -він поцілував мене в маківку, відпускаючи.

-Впевнена. Я на кухню, заварю чай.

Марк кивнув, а я на ватяних ногах почала підійматись на другий поверх. Важко. Дуже важко розуміти, що щось станеться, але не знати, що саме.

Я заварила дві чашки кави та дві чашки чаю. Дістала полуничний пиріг, що так старанно випікала сьогодні Рейчел та почала накривати стіл. Нічого особливого — пляшка вина, нарізки, фрукти, запечена риба, пиріг та кава з чаєм.

Я сиділа за столом та тарабанила по дощечці пальцями від нетерпіння. Як тільки вхідні двері гримнули, я прожогом кинулась до поручнів.

Мама виглядала досить таки щасливою. Посміхалась та жартувала над кислою міною мого чоловіка. Ральф, на відміну від мами, був напруженим, і як тільки наші погляди зустрілись, він натягнув на уста гірку посмішку.

Я відсахнулась від поручнів та поспішила до їдальні, крутячись біля столу та раз за разом поправляючи вилки.

Шум та гамір поступово наближувався, я чула дзвінкий сміх матері та бурмотіння чоловіка, але Ральфа я зовсім не чула. Таке відчуття, що він намагається випаруватись.

-Ваййй, доню. Ти ж вагітна! -коли у їдальні з’явилась мама, котра з захоплення оглядала стіл, я трохи заспокоїлась.

-Я вагітна, а не немічна. До того ж, це все готувала Рейчел. Не я.

Я нервово почала заламувати пальці, коли мама та Ральф сіли поруч. Помітивши замішання у моєму погляді, мама винувато посміхнулась. Марк допоміг мені сісти навпроти Ральфа, а сам сів між нами, очолюючи нашу “маленьку” сімейку.

-Як все минуло? -запитав Ральф, дивлячись на Марка.

-Добре. -сухо відповів та потягнувся за пляшкою вина. -Кохана, тобі соку?

Подумки я посміхнулась тому, як майстерно він відшив Ральфа, адже так ще вміти треба.

-Ні, дякую. У мене чай.

Він кивнув, передаючи келихи з вином нашим гостям, а потім налив собі й відразу ж осушив його. Від такої поведінки мене кинуло в жар. І чого це він нервує ще більше, ніж я?!

Ми усі прийнялись за їжу і наступні десять хвилин я вислуховувала про те, як усе смачно. Нехай Рейчел дякують, а не мені.

-Що ж, -витираючи губи серветкою, першою вирішила почати цю розмову саме я. -мамо, Ральфе, я думаю, вам є що сказати. Не будемо тягнути, можете починати.

Коли мама відкрила рота, аби хоч щось сказати та пояснити мені, цей бридкий старигань накрив її долоню своєю, ніби: краще я.

Агрхрх, як же мене бісить цей монстр! Та через нього стільки невинних загинуло!!!

-Медіно, ти дуже виросла. -посміхаючись. Мовив Ральф.

-Можна подумати, Ви знали, як я виглядала в дитинстві.

Після моїх слів мама насупилась, але нічого не сказала.

-Перших п’ять років знав.

-Це повинно мені про щось говорити?

Марк непомітно для всіх поставив свою руку на моє коліно, погладжуючи. Добре, вдих, видих, вдих, видих. Я спокійна. Та я сама спокійність, чорт побери!

Ральф підійняв келих вина та зробив декілька великих ковтків, а потім продовжив.