Глава 37

Пішов дев’ятнадцятий тиждень моєї вагітності. Я почала набирати вагу, на животику з’явились розтяжки і тепер однозначно можна зрозуміти, що я вагітна, а не просто булок переїла. Інколи стає важко просто ходити, не говорячи вже про щось інше. Та я й досі старанно ходжу на роботу, зовсім не слухаючи Марка. Зараз ми збираємось на ювілей разом з... ви не повірите, з Кетті! Так так, саме з нею. Вона як дізналась про мою вагітність, вирішила повернутись. І хто її тут чекає, поясніть мені, будь ласка!?

Я ж стою перед дзеркалом в одній білизні, дивлюсь на опуклий животик і плачу. Плачу, тому що мої ніжки вже не такі стрункі. Плачу, тому що кожного тижня набираю по пів кілограма. Плачу, тому що шалено хочу жерти і нічого з цим вдіяти не можу. Плачу, тому що можу не сподобатись Марку після пологів.

-Медіно, що таке? -до мене підійшов чоловік в одних синіх штанах та з годинником на руці. Сорочку він закинув на плече, уважно роздивляючись мене у дзеркалі. Я відчула його руки на своїх плечах і повернулась до нього обличчям.

-Марк, я товста? -схлипуючи, вирішила запитати прямо.

-Медіно, ти дурна. -він нахилився, ніжно торкаючись своїми губами моїх. -Як ти взагалі можеш таке казати? Це малюк росте, не переймайся. Після пологів все прийде в норму.

Марк ніжно цілував кожну мою сльозинку,збираючи їх губами та заспокійливо шепотів приємні слова на вушко. Я трохи заспокоїлась, але варто було знову побачити на боках декілька невеличких розтяжок, як я з ще більшим завзяттям прийнялась ридати. Що ж це буде на дев’ятому місяці, га?

Вже через пів години мене вдалось заспокоїти, ми навіть разом обрали мені одяг. Майже увесь мій одяг тиснув на животі, тому ми зупинили вибір на легкому, бежевому костюмі Замість маленької білої блузки я одягла сорочку Марка та сховала краї у штанці. Зверху одягла бежевий піджак і подивилась на себе в дзеркало. Якби я не знала, що це сорочка Марка, я б навіть не здогадалась про те, що вона не йшла у комплекті з костюмом. Мій настрій трохи покращився і я швидесенько нанесла макіяж та закрутила волосся у високий пучок. Марк разом з Кетті терпляче чекали внизу, попиваючи каву та розмовляючи про навчання дівчини.

Коли я спустилась, мій чоловік зустрів мене широкою посмішкою та з обіймами.

-Ти просто прекрасно виглядаєш. -він залишив вологий поцілунок на моїй шиї, завбачливо не чіпаючи пофарбоване обличчя.

-Дякую.

-Це що, сорочка Марка? -крикнула за його спиною Кетті, а я ледь з ніг не впала.

-Ти ж казав, що ніхто нічого не помітить! -пискнула я, плескаючи Марка по плечу.

Він глипнув на сестру, яка незручно прикусила язика та сказала, що чекатиме на дворі.

Марк дбайливо всадив мене на диван та почав взувати у бежеві туфлі.

-Ти впевнена, що це краще за кросівки? -вкотре запитав Марк.

-А як ти це собі уявляєш? Твоя дружина прийде в кросівках і на перших шпальтах газет тільки про це і писатимуть!

-А ще писатимуть, що ти вагітна. -він почав посміхатись, а потім підійнявся та ніжно поцілував мене в губи. -Тому до кросівок вони віднесуться з розумінням.

Я встала з дивану та одягла чорний кардиган. Погодка, якщо чесно, так собі. Дощі припинились, зате тепер почали бити морози. Через місяць весілля Зорьки, через два — Новий рік. А через три? Мої пологи?

Всю дорогу до ресторану Кетті щебетала, навіть не збираючись замовкати. Рейчел, вкотре помітивши мій вираз обличчя спробувала її зупинити, а як тільки машина припаркувалась біля ресторану, відразу ж витягла її з машини.

Марк допоміг мені вилізти з авто і я відразу ж почула купу питань від журналістів:

-Медіна де Арт вагітна?

-Який термін?

-Чому ви це приховували?

Дорога від автівки до дверей ресторану минула, мов у тумані. Я старанно дивилась вниз, доки Марк впевнено вів мене.

-Медіно? -він ніжно доторкнувся до мого обличчя рукою, як тільки ми опинились у ліфті. -Ти чого?

-Просто погано стало. -я посміхнулась, роблячи глибокий вдих.

-Не звертай на них уваги. Це жовта преса, вони що хоч можуть придумати. Адекватні журналісти так не зроблять. -він поцілував моє зап’ястя якраз перед тим, як двері ліфта відчинились.

Перед моїми очима відкрилась прекрасна картина. Висока стеля, величезні люстри, фантастичних розмірів вікна, фуршетні столики, жива музика, червона доріжка від ліфту до трибуни, а по бокам безліч столиків, за якими вже сидять дами зі своїми кавалерами. На мить я відчула себе принцесою, якій усі привітно посміхаються. Мій настрій значно покращився, але я все ще хвилювалась. Марк допоміг мені зняти кардиган, а потім віддав наш верхній одяг молодому офіціанту.

Мій чоловік переплів наші пальці та повів мене до трибуни під пильні погляди присутніх. Як себе поводити, я зовсім не знала. Усе, що мені пояснив Марк, так це те, що треба посміхатись і приділяти увагу кожному з гостей. Але розмовляти з ними не тільки на нейтральні теми, а й не довше шести хвилин.

Ми стали до широкої трибуни, де Марк, непомітно для всіх, обійняв мене за талію та погладжував животик. Це змусило мене трохи розслабитись та не так натягнуто посміхатись.

-Доброго вечора, пані та панове. -почав чоловік, продовжуючи погладжувати мій животик. -Сьогодні ми зібрались тут в честь десятиріччя моєї компанії, яка зуміла підійнятись з колін за два роки, просунутись у топ за шість років та стати найзатребуванішою за десять років! Я вдячний кожному зі своїх партнерів, -я випадково зустрілась поглядом з Розалі, яка сяяла, мов нова копієчка. Дівчина підійняла келих з шампанським та зробила декілька ковтків, через що я почала ще ширше посміхатись.

Марк говорив уже хвилин п’ять і це почало мені не на жарт грати на мізочках. Він перераховував найкращих працівників року та нагороджував їх, а я ледь стримувалась, аби не почати позіхати.

Коли він, нарешті, закінчив, ми спустились з трибуни і мені відразу ж передали склянку з соком. Я вже навіть встигла відвикнути від алкоголю, хоча на початку було важко.