Глава 36

Марк забіг до їдальні, вп’явшись у мене зляканим поглядом. Лише зараз я почала тремтіти від розуміння того, наскільки Клара була права. Лише Марк зуміє мене захистити.

Він відразу ж підійшов до мене та міцно обійняв. Я чула його шалене серцебиття і не могла повірити у те, що щойно сталось. Таке відчуття, ніби його мати взагалі мені наснилась.

-Ти чому трубку не брала? -прошепотів крізь зціплені зуби, а потім почав оглядати мене з усіх сторін.

-А ти чому так рано? -я відсторонилась, не бажаючи відчувати себе маленькою дитиною, що впала.

-Ви з Рейчел не відповідали, охорона теж. А коли приїхав... що сталось?

Його очі пропалювали мене наскрізь. От скажіть, як мені зараз усе йому пояснити?

Я закусила нижню губу та опустила погляд.

-Нічого.

-Медіно! -проричав, гепаючи рукою по стінці. -Не зли мене. Все набагато серйозніше, ніж ти думаєш.

Я закусила губу, уникаючи його погляду.

-Отже, не скажеш. -стверджував. Не запитував. -Гаразд. Тоді збирай речі, ти поїдеш за кордон, трохи відпочинеш.

-Марк! -пропищала, вмить підіймаючи очі. -я нікуди не поїду. Не залишу тебе самого. Та й поруч з тобою... -тихіше мовила. -мені набагато безпечніше.

На його устах заграла полегшена посмішка, а настрій почав помітно покращуватись.

-Невже ти це зрозуміла? Навіть року не минуло.

Я фиркнула, роблячи крок до нього. Якась коротка секунда, і я знову притиснута до його грудей. Ніколи ще мені не було так добре та спокійно, нехай увесь світ почекає. А ми просто насолоджуватимемось одне одним. Мені дійсно добре з ним. Та й усі його помилки я давно пробачила. Дурість? Чи може кохання???

-Розкажи мені усе. -знову попросив Марк, всаджуючи мене на стілець.

-Але ти не злись, добре? -я глянула на нього очиськами, як у кота зі Шрека, ще й губу закусила. Аби посилити ефект, так би мовити.

-Добре. -він присів поруч навпочіпки, спираючись руками на мої коліна.

-Клара була тут. -його зіниці розширились і мені навіть здалось, що він дивиться крізь мене. -Вона щось зробила з охороною і Рейчел. А потім поговорила зі мною.

-Що казала? -спокійним голосом запитав чоловік. Я бачила, як важко йому стримувати емоції, але єдине, що зараз могла зробити — це довіритись йому.

-Вона думає, що ти досі сердишся на неї.

Марк багатозначно хмикнув, знову повертаючи погляд до мене.

-І все?

-Ні. Сказала запросити на ювілей Ральфа та мою маму. І обов’язково познайомити їх.

Зітхнувши, чоловік встав та направився до дверей. А я, мов вірний песик, помчала слідом.

-Клара сказала, що це допоможе у боротьбі з ловцями. Прошу, давай зробимо так, як вона просить. А раптом й справді допоможе?

-Ти себе чуєш? -рикнув Марк, підіймаючись на третій поверх. -Я цю жінку зовсім не знаю. Бачив лише фотографії! А якщо це пастка?

-Але ж раніше вона завжди тобі допомагала.

Ми зайшли до нашої спальні і Марк відразу ж почав переодягатись.

-Ну послухай ти мене, прошу. Вона прийшла сюди з миром, мені не заподіяла шкоди, навіщо ж тоді відтягувати щось?

При згадці про те, що вона могла хоч якось нашкодити мені, чоловік різко випростався та вп’явся у мене вбивчим поглядом.

-Ти знаєш, що я права. І лише впертість в суміші з гордістю не дозволяють це усвідомити. -я ображено сіла на ліжко та схрестила руки на грудях.

-Медіно, ми не можемо так легковажно довіряти усім підряд.

-Але вона твоя мама! Вона не бажає тобі зла. І відмовилась від тебе лише через те, що хотіла зберегти.

-Тільки не кажи, що ти на її боці. -недовірливо глипнув на мене Марк. Натягуючи штани.

-А от так! На її боці, а не на твоєму. Бо ти нікого не слухаєш. Ніколи. Самовпевнений баран!

Після цих слів Марк поперхнувся та почав голосно відкашлюватись.

-Що ти верзеш, жінко? -не злобно, але обурено запитав він. Та ще й слова підкреслив таким красномовним поглядом, типу: ще слово, і я тебе до ліжка прив’яжу! Будеш думати над своєю поведінкою.

-Нічого з голови, а тільки правду.

-Краще не лізь у це, Медіно.

Марк знову вийшов з кімнати, але двері за собою не зачинив. Для мене це був знак, що розмову не закінчено і я побігла слідом.

-Марк, ми ж зробимо так, як просила Клара, правда? -більш менш спокійно, але з особливим ентузіазмом запитала у нього.

-Ні.

-Чому?

-Бо я не певен у безпеці.

-Чиїй?

-Твоїй у першу чергу.

От тепер настала моя черга сміятись. Голосно та від душі.

-Геть розум втратив, так? Та ти старієш, Марк! Хто для мене загроза? Мама? Чи Ральф?

-А до Ральфа я б радив не ставитись так легковажно.

Ми знову повернулись на кухню і мій голодний, злий чоловік відкрив пустий холодильник.

Коли його брови звелись, я поспішила усе пояснити.

-Клара забрала усю їжу. Сказала, що це компенсація за мою недоброзичливість. І взагалі, сказала, що я погана господиня.

Після цих слів Марк почав посміхатись, а точніше, насміхатись.

-Тільки не кажи, що ти теж так вважаєш?

-І що ти мені зробиш? -нахабно закривши дверцята холодильника та обернувшись до мене, запитав чоловік.

-Я... я... та йди до біса!

Штовхнувши його в плече, я побігла до нашої спальні, а Марк за мною. І коли ми встигли ролями помінятись?

-Медіно, чого ти вічно ображаєшся? -навіть не намагаючись стримати насмішку у голосі, запитав Марк.

-А чого ти вічно такий грубий?

-А що я такого сказав?

-А чого ти біжиш за мною? -оскалившись, я грізно тупотіла п’ятами по сходам.

-А чого ти бігла за мною?

-Бо розмова була.

-Ну от тепер і я хочу з тобою поговорити.

-Аххрхррр. -я вже уявляла, як добряче трушу Марком та душу його.

Ох, хтось зараз договориться.

-Я тобі все сказала. А тепер я хочу побути на одинці.

Я зайшла до нашої спальні та спробувала зачинити двері, але Марк не дозволив.