Глава 33

Сьогодні моя кохана була в ударі. Чимось вона нагадувала мені сварливу бабусю, якій вічно усе не подобається. Я старанно ігнорував усі її голки, які вона випускала з однієї метою -посваритись. Ні ні ні, настав час поступитись. Їх двоє, я один. От пройде ще декілька місяців, і я покажу Медіні, як варто поводитись з чоловіком. Від однієї думки про це у сонячному сплетінні щось защемило, але я наполегливо потягнув Медіну до машини. Всю дорогу я намагався не звертати на її капризи жодної уваги, натомість я підтримував її ніжними дотиками та красномовними поглядами. Я скоро з розуму зійду через цю жінку! Як можна дратувати та закохувати у себе ще більше?

Доки Медіна розглядала мене, неначе вперше бачила, а я старанно робив вигляд, що нічого не помічаю, нам на зустріч швидко виїхав автомобіль. По його швидкості я зрозумів — це замах. Страх за Медіну та ненароджену дитину прикував моє тіло, але я на силу відірвав руку від коханої та вчепився за кермо, різко вивертаючи руль вбік. Зробивши крутий поворот та натиснувши на газ, я врізався бампером в бокові дверцята автівки. От же сволоти!

Я перевів погляд на Медіну, що злякано притиснула руки до живота.
-Сиди тут! -гаркнув я, вилазячи з авто та стрімко підходячи до водійських дверцят. Дощ шалено лупцював скрізь, куди тільки міг дістати, але це не завадило мені дістати з машини покидька, що наважився на таке.

-Відпусти! -він скалився, намагаючись вирватись. Жалюгідне кістляве чудовисько! Невже й справді думає, що його мізерної сили вистачить?

-Хто тебе надіслав? -люто прогарчав, але на нього це не подіяло. Тоді я що є сили смикнув його на себе та притиснув до автівки, у якій тут же розбилось вікно. -У мене в машині сидить вагітна дружина, покидьку! Ти хоч розумієш це?

Очі застелила пекельна лють, з якою я, на жаль, впоратись не міг. Тільки не зараз.

-Вона теж людина! Ви почали вбивати людей? Навіть ми цього не робимо. -я знову гепнув хлопця спиною по дверцятам, а потім почув легкий хрускіт спини. Навіть дощ не завадив мені розчути найприємніший звук у цьому світі.

-Ти нелюд! А вона живе з нелюдом. Ви не заслуговуєте на життя. -їдко виплюнув хлопець, аж ні як не реагуючи на мою злість.

-Марк! -я почув тремтячий голос Медіни, поспішно відпустив хлопця та обернувся. Бліда, змарніла, злякана...

-Сядь в машину. -рикнув на неї,аби хоч трохи привести її до тями.

-Але...

Не слухаючи далі, я схопив її за руку та потяг до машини, силою заштовхуючи туди.

-От біс проклятий!

Вилаявся я, коли побачив, як оперативно один з ловців заскочив у своє авто та тиснув на педалі газу. Якби я хотів, давно б наздогнав його. Але хіба маю право, коли поруч Медіна?

Обійшовши авто, я сів на водійське крісло та полегшено зітхнув. Все могло закінчитись набагато гірше, ніж пара подряпин та вм’ятин у машині.

-Ти як? -я перевів погляд на тремтячу Медіну, в очах якої застигли сльози. Нічого більше не запитуючи, однією рукою я притягнув її за потилицю до себе, іншою заспокійливо погладжував спину. -Пробач.

-Хто це? -Медіна щільніше притиснулась до мене, схлипуючи.

-Ловці. Кажу ж, доки не винищать кожного члена нашого кола, не заспокояться.

-Це ти винен! -вона різко відштовхнула мене, та я й не тримав. Якщо після звинувачень їй стане легше, я готовий вислухати їх. -Якби ти хоч інколи прислухався та йшов на умови інших, все б склалось по іншому.

-Медіно, я пішов на їх умови два з половиною роки тому, а тепер вони викрали тебе з -під мого носа і ти думаєш, я буду слухняно погоджуватись з усім, що вони кажуть? -я намагався говорити якомога спокійніше, аби ніяк не показати обурення, що вирувало всередині.

-Тобто я для тебе не більше ніж умова? -крикнула дружина, тягнучись до ручки дверей, але я вчасно їх заблокував. Не вистачало ще, щоб вона під такою зливою бродила по бездорожній трасі. -Відчини двері!

-Ти не так усе зрозуміла. -я старанно струсив краплі води зі свого волосся, потім взявся знімати кардиган та ввімкнув обігрівач.

-Це ти ніколи не слухаєш мене! Я кажу, довірся, а ти тікаєш. Я прошу прислухатись, ти знов тікаєш. А як я вимагаю від тебе щось, так ти взагалі тему змінюєш. -вона, ні на секундочку не зупиняючись, протараторила.

-Медіно, до чого ця розмова повинна привести? До того, що ми ще місяць будемо ображатись одне на одного, мов школярі?! Чи може тобі просто немає чим зайнятись?

Я дійсно не розумів, у чому моя вина саме зараз! Що я зробив не так? Чому вічно злиться? Я ж дійсно намагаюсь уникати з нею конфліктів, підтримую, не перечу, а їй усе мало мало й мало. Дістало!

-Так це мені треба заспокоїтись? -я стиснула губи в тонку лінію, пропалюючи мене поглядом.

-Твоя хустка промокла, краще зніми. Інакше захворієш.

Я завів двигун, відразу ж розвертаючи автомобіль. Сьогодні робота відміняється. Доведеться сидіти поруч з вагітною дружиною та вислуховувати її щохвилинні нотації.

-Ну от, ти знову перевів тему! -пробурчала Медіна, та хустку все ж зняла. -Куди ми їдемо?

-Додому.

-Як додому? -обличчя Медіни за секунди стало блідим. -З яких це пір ти роботу прогулюєш?

-З тих самих, кохана, з тих самих.

Насупившись, вона повернулась до вікна, старанно уникаючи мого погляду усю дорогу. Коли ми приїхали додому, Рейчел спритно повела Медіну відпочивати, я ж мав не відкладні справи. Ральфу це з рук так просто не зійде.

Нехай дружина вибачає, але зараз її машина мені конче потрібна. Вже уявляю, який скандал вона закотить, дізнавшись, що я її авто без дозволу чіпав.

Та це ще не проблема. Крістіан не в зоні доступу — ось це справді проблема.

Швидко записую голосове повідомлення, розказуючи усе в мілких подробицях, а ось про те, що зараз хочу навідатись до Ральфа, я не кажу. Навіщо? Ще нервувати буде.

До будинку Ральфа я приїхав досить швидко. Якщо раніше мені потрібно було хвилин сорок, то зараз вже через двадцять хвилин я тупцював біля високих воріт.