Глава 31

Минуло два місяці

-Я не можуууу. -волала я, корчачись від болю у спині. -Я ж помираю, ти що, не бачиш?

-Кохана, що мені зробити? -Марк розгублено дивився на мене, ведучи до ліжка. Я вперлась однією рукою спину, а іншою притримувала невеличкий, але помітний животик. Як не як, сімнадцятий тиждень пішов.

-Замовкнути, Марк, замовкнути! -я важко вляглась на ліжко, і якби не мій чоловік, так би й гепнулась на підлогу. Все частіше почало хапати спину, і чим частіше, тим болючіше. Та це тільки четвертий місяць вагітності! Ой матінко, як же ти зі мною впоралась?

-Я не поїду сьогодні на роботу. -впевнено сказав Марк, міцніше стискаючи мою рук.

-Ні, їдь! Рейчел подбає про мене, та й Зорька приїде з хвилини на хвилину.

Коли я лягла, стало набагато легше. Не попустило, але вже хоч щось.

-Як же я тебе можу покинути такою? Медіно, може, лікаря? -вкотре спробував вмовити чоловік. Лікарі — це наші друзі. Адже останнім часом ледь що, Марк відразу ж везе мене до лікарні. Я там частіше, ніж у мами рідної.

-Не треба, любий. Мені вже краще. -я посміхнулась, тягнучись рукою до його щоки. Він сів біля ліжка, досі стурбовано дивлячись на мене.

-Ну чого ти? -знову запитала у нього, помітивши розгубленість на обличчі та біль. Таке відчуття, що це йому в майбутньому народжувати. -Все добре, Марк. Так і повинно бути, і я не одна проходжу цей шлях.

-Але ж не можуть болі бути такими сильними!

-Можуть бути ще сильнішими. -чесно зізналась, знову посміхаючись. -Їдь, інакше запізнишся.

Він кивнув, досі вагаючись. Так і продовжував сидіти, дивлячись на мене, доки не зайшла Рейчел та силою не випхала його з кімнати.

-Ну, як ти? -запитала дівчина, сідаючи поруч зі мною та дбайливо погладжуючи зап’ястя.

-Жааахлиивоо. Чому спина так сильно болить? А коли живіт стане, як гарбуз, що тоді? Та мій хребет взагалі зламається!

Рейчел почала пирскати від сміху, крутячи пальцем біля скроні.

-Геть дурна, чи що? Не кажи більше таких дурниць.

-Це правда води чистої! -спробувала захистити свою позицію.

-Боюсь, на ці питання я відповіді не маю. Але, я можу набрати твою маму і вона приїде. М? -точно! І чому я відразу про це не подумала? Мами б мені зараз не завадило.

-Було б чудово. -я кивнула, заплющуючи очі.

-Тоді відпочинь, а я зустріну Зоряну та наберу тітку Майю.

-Мг. -лише я змогла сказати, щільніше кутаючись у ковдру.

Марк

Покидати Медіну у такому стані мені зовсім не хотілось, особливо після її ранкового токсикозу та болям у спині. Вже декілька днів вона ходить, мов бліда поганка, і настрій, то кричить, то сміється, то плаче. В офісі взагалі погром влаштувала, коли Арчі її за звичкою ручкою в плече тицьнув. Оййй, бідний хлопець навіть звільнятись хотів, але дізнавшись про те, що Медіна вагітна, пообіцяв більше не чіпати її та взагалі піклувався про неї більше, ніж. То подушку принесе, то пухнасті капчики, стягуючи туфлі.

В офісі я не міг майже ні на чому зосередитись, всі мої думки були з дружиною. Як вона? Чи погано їй? Чи поїла? Чи відчуває поштовхи малюка??? Ох, я й справді божеволію.

У двері постукали і на порозі з’явилась Ешлі.

-Містере де Арт, доброго ранку! - її посмішка сяяла на весь мій кабінет, а коли дівчина підійшла ближче, мене ледь не засліпило. Вперше наша Ешлі нафарбувала губи!

-З чого б це він став для тебе добрим? - я хмикнув, забираючи з її рук документи.

-Мені Арчі зустрічатись запропонував. -дівчина прикусила губу та глухо пискнула від щастя. Ну, нарешті, вже чотири роки вона за ним бігає, а він, бовдур, уваги навіть не звертав.

-Що ж, вітаю. Але якщо побачу, що відволікаєтесь від роботи на одне оного — звільню Арчі.

Ешлі тут же побіліла, уважно дивлячись на мене. Думає, що жартую? Так. Але їй це знати не обов’язково.

-Ну а що? Він мою дружину вічно ручками у спину тицяє, можу собі дозволити.

Коли я не стримав посмішку, Ешлі шумно видихнула.

-Так і знала, що жартуєте. Загалом, сьогодні я піду раніше.

З цими словами вона потупцювала до дверей, а я гукнув їй у спину:

-Хто дозволив? - від мого гарного настрою залишився лише попіл, який от от димом рубане з моїх ніздрів.

-Медіна! -гукнула Ешлі, гепаючи дверима.

Дожились, моя дружина керує не тільки мною та моєю роботою, а й моїми співробітниками. Чудово, що ще сказати?

Я зняв піджак та за звичкою почепив його на спинку крісла. З хвилини на хвилину тут буде містер Браут, треба буде продовжити договір на співпрацю та якось вмовити його на те, що мої доходи збільшились на 5%. Все, мою сім’ю чекає поповнення, змушений підійняти заробіток.

Телефон настирливо гудить у кишені, і ледь стримавшись, щоб не заричати, підіймаю слухавку.

-Так.

-Що робиш? -навіть не вітаючись, запитує Крістіан.

-Сиджу.

-Мда, конкретика — це твоє. -на декілька секунд повисла пауза, яку я не смів порушувати. Якщо ж набрав, то нехай сам і говорить. -Марк, я до тебе з новинами. Важливими.

-Кажи. -я відкидаюсь на спинку крісла, примружуючи погляд.

-Не по телефону.

Саме цієї миті у мої двері постукали і в щілині з’явились руді кучері Ешлі.

-Містер Браут прийшов!

Я кивнув секретарці, знову повертаючись до розмови з другом:

- Тоді давай зустрінемось через годинку на нашому місці.

-Добре, я виїжджаю.

***

Якнайшвидше закінчивши безкорисливу розмову з містером Браутом, відразу ж застрибнув у машину та помчав до Крістіана.

Ми домовились зустрітись на нашому місці — невеличке озерце у лісі, куди дорогу знали лише ми. Там я й погодився стати членом кола.

Коли під’їхав до стежки, вже побачив автівку друга. Значить, він чекає. Навіть не уявляю, що таке важливе принесло Крістіана сюди.

Побачивши мене, він почав широко посміхатись, немов заново на світ родився.