Глава 27

Медіна

Я дивилась на Марка, досі не вірячи, що він поруч. Він сказав, що знає про дитину... чому ж тоді мовчав?

-Відпустіть її. -спокійно сказав Крістіан, але хлопець, що стояв позаду, лише щільніше закрив мого рота. Таке відчуття, що я щось сказала. Мені навіть дихати було важко, не говорячи вже про теревені.

-Чия це дитина? -Ральф був не в собі, ним трусило, а погляд миготів щоразу, як тільки він дивився на Марка. -Медіно, може ти нам розкажеш?

Він повернувся до мене обличчям, і чоловік позаду відпустив мене.

Кинувши погляд на мого чоловіка, що непомітно кивнув, я тихо прохрипіла:

-Марка.

Ральф сплеснув долонями, знову починаючи сміятись. Здається, він і справді з глузду з’їхав.

-Тоді ця крихітка заважатиме нам, чи не так? -тепер він звертався до Марка, що побілів.

-Не смій.

Мені хотілось вити від болю, що я відчувала. Страх — за дитину. Нерозуміння — за вчинки Марка. Огида — за поведінку Ральфа. І що найдивніше, так це ставлення до Крістіана. Він завжди здавався мені відчуженим та холодним, але тепер він нагадує мені лякливе зайченя. Невже все так погано, що навіть він боїться???

-Вона людина. Ви ж не шкодите людям, чи не так? -Крістіан подивився на Ральфа з огидою, легким роздратуванням та болем.

-Людям? Люди не вагітніють від звірів.

-Про що він? -втрутилась я, не зводячи очей з Марка. Але він лише втомлено посміхнувся, одними губами шепочучи, що все буде добре.

-Ви знаєте, що робити з дівчиною.

Мене тут же схопили під руки та поволокли на вихід.

-Ні! Марк! -я почала вириватись, істерично викручуючи руки. Він намагався дотягнутись до мене, схопити за руку, і це йому майже вдалось. Відчувши на кінчиках пальців долоню чоловіка, я посміхнулась. Не покинув. Марк силою вирвав мене з лап незнайомців, миттю штовхаючи собі за спину.

-Я ж сказав! -голосно рикнув мій чоловік, стискаючи пальці в кулаки. Я помітила, як сильно напружились його плечі, руки, спина. Крістіан же стояв поруч, уважно дивлячись кожному у вічі. -Не чіпати її.

-Мені байдуже. -Ральф склав губи трубочкою, знову киваючи. Цього разу на нас наступало декілька десятків дивних, немов не в собі, людей. Людей? А біс з ними!

Я знову схлипнула, коли Марк почав задкувати назад, відтісняючи мене у кут стінок. Що робити? Що робити? Що робити?

Так страшно мені ще ніколи не було. Якби коханого не було поруч, я б давно зомліла й не бачила цього жаху.

Марк різко обернувся до мене обличчям, спираючи руки на стінки кутка. І тільки після цього всі, немов справжні зомбі, менш заторможені, але все ж, почали тягти свої руки до мене. Крістіан тут же став поруч, але спиною до мене, відбиваючи цих тварюк.

-Медіно, глянь на мене. -в усьому цьому Армагеддоні я почула голос чоловіка, неначе з -під води. Обережно підійнявши голову, я зустрілась з його посмішкою. -Я радий, що з тобою все добре. Пробач мені, м?

Він очікувально дивився на мене, а я... а що я? Я досі не могла прийти в себе. Мені хтось скаже, що відбувається?

Вдалині ми почули крики сирени, що наближались з кожною секундою.

Не знаю, чому, але я заходилась ще дужче плакати. Здавалось, що це смерть моя наближається.

-Чшшш, все буде добре. Вже, все буде добре.

У якусь мить рук, що тяглись за спину Марка, поменшало, а виглянути мені так і не дали. Чоловік міцно притиснув мене до себе, цілуючи у скроню. За його спиною чулись звуки ударів, глухих, важких ударів. Ні, це все не для мене! Якщо ось таке життя Марка... що ж, доведеться витягувати його звідси і взагалі з дому не відпускати! Я ж завжди так сильно рвалась дізнатись правду, але я навіть не могла уявити, якою вона буде. Чомусь вже впевнена, що мені ця правда до душі не ляже.

-Марк! -почувши знайомий голос, я обернулась разом з чоловіком боком, виринула з його плеча і побачила Тіма. А він що тут робить? -Ви можете їхати додому, а пізніше, якщо хочеш, звичайно, напишеш на Ральфа заяву за викрадення.

Марк багатозначно хмикнув, дивлячись на світленького хлопчика, мов на дурня.

-Йому це з рук зійде, ось побачиш. Медіно, пішли.

Марк взяв мене за руку, сплів наші пальці і помчав на вихід. Так так, саме помчав! Я ж на своїх тремтячих ногах ледь йшла за ним, спотикаючись. Надворі було багато машин, у які вже вантажили знайомих мені психів. Так і хотілось їм долонькою помахати, Даяні, що спопеляла мене поглядом, так точно. Навкруги була темінь, але її погляд я відчувала по особливому.

Нас наздогнав Крістіан, з широкою посмішкою на устах.

-Чого веселий такий? -пробурмотів Марк, крокуючи до пагорба.

-Все розповів судовому клану. І про викрадення людини, і про шкоду Дарлі. Усе! Цього разу я їм спуску не дам. От Шахіра зрадіє.

Мій чоловік лише хмикнув, ніяк не реагуючи на ці слова. Згодом я побачила чорний позашляховик, куди ми й прямували, але думки мої були зайняті лише одним.

-А що з Дарлі? -трохи хриплим голосом запитала.

-Марк тобі дома усе розповість. Так, Марк? -Крістіан запитально вигнув брову, відчиняючи дверцята машини та заскакуючи на водійське крісло. Ми з чоловіком прилаштувались ззаду, і я, не вагаючись, притиснулась до його грудей. Усі образи потім. Скандали також. Зараз мені погано і я хочу спокою!

-Мені сказали, що ти... ну, загинув. -ледь видавила з себе я. І знову відповів мені Крістіан.

-Я теж так думав. Але то лише жовта преса, не варто хвилюватись. Людям зайнятись немає чим, от і вигадують.

Я кивнула, заплющуючи пекельно важкі повіки та влаштовуючись зручніше. Марк накинув на мої плечі свій піджак, шепочучи, що все буде добре. І я вірила! Чорт, я вірила тому, якому обіцяла в житті не довіряти.

Відчувши захист, я повільно поринула у сон.