Глава 25

-Я можу зняти цепи, якщо пообіцяєш не тікати. -заговорив Ральф, на що я знову засміялась. Він у своєму розумі? Та я тільки про це й думаю.

-Можете зняти, але тікати я буду все одно! -крізь зціплені зуби прогарчала, знову смикаючи рукою. Біль з новою силою вп’явся у шкіру, а коли я підвела очі, помітила, що мої кінцівки давно стали синіми. -Ні! Не тікатиму! Лише звільніть мене, благаю.

Все ж, ходити з руками цінніше за гордість. Чоловік посміхнувся, підійшов ближче та почав розплутувати усе це. Я з полегшенням сповзла, відчуваючи, як по рукам проноситься легке поколювання. Синці вже були помітні, але це ніщо, в порівнянні з тим, що мене хочуть вбити.

-Ви обіцяли усе розповісти. -вік чоловіка не дозволяє мені нахабно тикати, тому я намагаюсь бути ввічливою. Нехай і немає посмішок, палаючих очей і все таке, але я дійсно хочу знати правду. Якщо Марк не наважився, тоді хоч хтось мені усе розповість.

-Не тікатимеш? -він неначе не бачив, з яким болем я розтирала свої руки. Просто взяв пляшку з водою та передав мені. -Попий та вмийся, у тебе на обличчі кров.

Вирішивши не перечити, принаймні зараз, я встала та відійшла на декілька кроків.

-Можна прямо тут? -на всякий випадок запитала, і як тільки отримала стверджувальний кивок, налила у долоню води та почала старанно обмивати щоку. Підозрюю, там залишиться синець після удару Даяни. Ех, мені б таку силу.

Знову повернувшись на подушку, я запитально глянула на Ральфа.

-Ти знаєш, хто твій чоловік і з якого кола? -на силу, мовив він.

-Так. Марк з тиждень жив у дитячому будинку, його рідний батько ніколи не з’являвся у його житті, а мати зникла, коли Марку було дванадцять. -почала розповідь я, на що чоловік стверджувально кивав. -Потім його усиновили. Нова сім’я. А коли ця жінка розбилась в аварії, його вітчим не збіг з цим змиритись у звинуватив у всьому мого чоловіка. Тоді він і подорослішав, почав власноруч заробляти на хліб.

Впевнена у тому, що добре знаю минуле чоловіка, з гордо підійнятою головою повідомила ледь не кожну дрібничку.

-І це все? -фиркнув Ральф.

-Як це, все? Хіба цього мало?

-Дууужжеее мало.

-Якщо Ви такий розумний, -я склала руки на грудях, ледь помітно посміхаючись. -просвітіть мене у щось більше.

-Гаразд! Я лише скажу, що твій чоловік не зовсім людина.

Пирснувши від сміху, я знову спробувала посерйознішати.

-Так от, -наче нічого й не відбулось, продовжив Ральф. -його рідна мати не просто зникла, вона втекла! Покинула свою дитину та втекла до рідного батька Марка. На той час таких, як вони, винищували, і тому жінка не була впевнена у тому, що захистить хлопчика. Віддала його у людську сім’ю, під опіку людей...

-Що за дурниці? -перебила його я, не розуміючи ні слова з усього сказаного.

-Ти слухай. -Ральф похмуро подивився на мене, змушуючи голосно ковтнути. Чомусь від одного його погляду кидало в жар. -Марк виріс. Він вже не той маленький хлопчик, яким був двадцять років тому. Цей хитрий кіт створив коло, сотні таких же, як він. Всі вони однакові!Лише й можуть, що шкодити. Але два роки тому Крістіан... чула про такого? -я кивнула, але тільки для ввічливості. Звичайно, я не вірила жодному слову з його уст. Як можна у таке повірити? Краще буду мовчати, кивати, і думати, як би це втекти. -Так от, Крістіан запропонував угоду. Адже ми до останнього не вірили, що вони не шкодять людям. Марк повинен був одружитись з людиною, а ми повинні були побачити, чи харчується він твоєю енергією. Так і зародився мир. Ми не чіпали їх, вони не чіпали людей. Всі інші коти, що не входили до кола Крістіана, були безжально вбиті нами.

Які ще коти? Ці тварюки убивають котів? Не здивуюсь, якщо мій бідний Каспер зник лише через цих жорстоких монстрів! Я ледь стрималась, аби не накинутись на чоловіка з кулаками.

-Але! Людина ніколи не могла завагітніти від кота. А ти завагітніла. Отже, або ти теж кішка, або ти зрадила Марку.

-Ви... -через якусь мить, я подала свій хриплий голос. -натякаєте на те, що Марк — кіт?

Недовірливо глипнувши на самовпевненого Ральфа, я почала голосно реготати.

-Значить, ти людина і дитина справді не Марка. Чия вона, Медіно? -з натиском запитав чоловік, напружено барабанячи пальцем по своєму коліну.

-Моя! Що тут не ясного?! Тільки спробуйте зашкодити моїй дитині.

-Ти обіцяла! -чоловік стрімко встав з стільчика, який, через напругу, відлетів на декілька метрів.

-Дитина від Марка! Ще раз кажу. Він батько. І якщо Ви думаєте, що я повірила у Ваші казочки, ви помиляєтесь.

-Що ж... -Ральф трохи заспокоївся, але ось цей хижий вищир мені ой як не подобався. -тобі ж дорожче. Ми зараз же вб’ємо дитину, а потім ти відправишся додому, до свого люблячого чоловіка, якщо йому досі не встигли відірвати голову.

При згадці про Марка та небезпеку, яка загрожує йому, я навіть не знайшла сил, аби встати.

-Що з ним? -мої руки почали смикатись, як і голос. Здавалось, що сирість приміщення давила з усіх сторін, змушуючи тремтіти, мов гілочка під вітром.

-За брехню доведеться платити. Ми спочатку думали, що ти кішка, але помилились. Та ми не скажемо іншим про це, згодна? Марк не дурний, виплутається. А якщо ні — тобі лише на руку.

Лише після лукавого погляду Ральфа я змогла прийти в себе.

-Відпустіть мене! -схопившись на ноги, я побігла вслід за Ральфом, що так старанно зачинив двері прямо перед моїм носом. -Відчини!

Як би я не гупала, не кричала — марно. Лише горло та голова розболілись. Але мовчки чекати, доки мене хтось врятує, я не можу. Та й сам факт того, що мене все ще є кому рятувати, залишається під питанням.

-Скажена, ти там? -коли я затихла, по залізним дверям хтось вдарив, а потім я почула голос Даяни. Та ти що, ще й переймається.

-А куди мені ще діватись?

-Я до тебе з новинами, дурненька. -жінка почала сміятись, а я лише ще більше напружилась. -Твоєму чоловіку перерізали гальма в машині, щойно прийшла звістка, що його тіло знайшли у канаві.