Глава 22

Минув ще один нестерпний тиждень. Терпіти присутність Марка було вище моїх сил. Тепер ми навіть не снідали разом, тоді який сенс у нашому шлюбі?

Підготувавши потрібні документи для розлучення, я мала намір вже сьогодні піти з ними до Марка. Якщо не захоче — доведеться втекти. Знаю, марно, він все одно знайде мене. Але хоча б не на довго зітхнути з полегшенням я можу?

-Медіно, поглянь. -Арчі, за дурною звичкою, штурхнув моє плече лінійкою, простягаючи свій телефон.

-Що там? -я повернулась до хлопця, уважно розглядаючи картинку. Мої очі ледь з орбіт не повипадали, коли я побачила Ості. І не просто ту саму тупу курку, колишню секретарку мого чоловіка, а тупу курку, яка якогось біса йшла поруч з містером Ліетсоном.

-Що це означає? -я перевела злющий погляд на Арчі, який таак мило посміхався.

-Виявляється, вона вже два роки працює на містера Ліетсона.

-Як це два роки? Відразу після звільнення???

-Так. -я зітхнула, маючи намір повертатись до роботи, але хлопець знову відкрив рота та підійняв вказівний палець. -І ще... вона зараз в офісі, в кабінеті містера де Арта.

Якого вона там забула? Всього мить я вагалась, чи варто у це лізти. Адже, вона могла прийти по справам або просто навідати Марка. Вперше за два роки?! Мг, так я і повірила. Щось тут точно не чисто.

Підскочивши зі свого робочого місця, я поспішила до кабінету “боса”. Вже в самому коридорі на мене шикнула Ешлі, збираючи руді кучері у високий хвіст.

-Що? -так само тихо обурилась я, підходячи ближче.

-Ості повернулась. -дівчина говорила настільки тихо, неначе боялась, що їй за це язика відріжуть.

-Я вже знаю.

-І що робити будемо? Цього разу зеленка не допоможе.

Підібгавши губи, я рішуче потупцювала до кабінету. Двері з гуркотом відчинились, і, о, диво!, ця змія сиділа на безпечній відстані від мого чоловіка, навіть не намагалась звабити. Та ти що, прогрес.

-Доброго дня! -мов ні в чому не бувало, привіталась з ними. До Марка я заходила рідко, в основному нашою листоношею була Ешлі, що старанно передавала папірці з рук у руки.

-Ах, кого я бачу! -ця білява змія невинно заплескала віями, натягуючи на губи мерзенну посмішку.

-Медіно, щось важливе? -байдуже запитав Марк, розглядаючи якісь документи.

-Так, вирішила дізнатись причину такого почесного візиту.

-Це стосується наступної біржі. Ти до цього не маєш ніякого відношення, тому, можеш бути вільною.

Це він так натякає на вихід? Моя злість накрила з головою, як тільки я помітила задоволену посмішку на устах Ості.

-Ні, я залишусь. Мені треба з тобою поговорити, Марк! -забувши, що зараз переді мною не чоловік, а бос, я з викликом подивилась у його вічі.

-Що ж, говори. -нахабно підійнявши брови, чоловік вказав рукою на диван, адже на кріслі вже сиділа Ості. Та вона навіть не намагається посмішку свою приховати! Шкіриться на всі зуби, типу: “І що ж ти зробиш, мишко сіра?”

-Ти певен що хочеш почути це при свідках? -тепер настала моя черга нахабно спопеляти його.

-Ості, -Марк так і не відводив погляду від мене, нервово постукуючи пальцями по столу. -ти знаєш, де тут можна каву взяти.

-Але я не ваша секретарка! -дівчина підскочила, стискаючи руки в кулаки. Ну от, що й треба було довести. -Я не маю ні бажання, ні часу, носити Вам каву.

-А я й не про себе. Піди на десять хвилин, розвійся.

Помахавши їй ручкою, я мило посміхнулась, Так тобі, зміюко!

Ості навмисно голосно фиркнула, та ще й дверима посміла гупати. Нахаба.

-Чому ти вічно заважаєш мені? -хриплим голосом запитав Марк. О, чудово! Я йому заважаю. Значить, не доведеться навмисно починати цю тему.

-Якщо я тобі заважаю, давай розлучимось! -із цими словами я, мов мішок з картоплею, впала на крісло навпроти.

-Ти в своєму розумі? -очі Марка хижо блимнули, а склянка з ручками, зі свистом зустрілась з підлогою.

-Я — так. А от ти — не дуже.

-Їдь додому і відпочинь! -прогарчав мій чоловік, не опускаючи погляду. Здавалось, що він навіть не кліпав, чим ще дуже лякав.

-Не поїду! Ти сам розумієш, що так не може більше продовжуватись. Ми навіть вдома не розмовляємо! -мій голос зірвався на крик, а образа гіркою грудкою застрягла у горлі. -Спимо в різних кімнатах. Віддаляємось одне від одного швидше, ніж годинникові стрілки. Я не можу більше так, зрозумій нарешті.

Я спробувала зробити глибокий вдих, аби хоч якось стримати пелену сліз, що застигли, ніби навмисно чекаючи сигналу SOS.

-Медіно... -почав чоловік набагато тихішим та м’якшим голосом, але я різко перебила його. Не потрібні мені його казочки, не треба мільйон заспокійливих сліз і все заради одного — зберегти те, що руйнується.

-Годі мене перебивати!

-То не нервуй! Я ж навмисно не підходжу до тебе! Лише б ти не хвилювалась. Спимо окремо за твоєю ініціативою. Не розмовляємо — бо ти навіть доброго ранку не кажеш.

-Ні, Марк! Ми розлучимось. Хочеш ти цього чи ні, але ми розлучимось. Я знаю, що ти можеш відправити мене у псих лікарню лише через мою дурість, але краще жити з психами, ніж з тобою! -виплюнувши кожне слово, яке так і рвалось з моїх уст, я встала. Нехай тепер думає, кому з нас важче.

-Я настільки тобі огидний останнім часом? -він підійняв байдуже обличчя, немов у робота, у шматка каменюки і те більше емоцій.

-Ні! Ти сам у всьому винен. У тебе безліч таємниць і ти ніколи не розповідав мені правду. Ніколи! Так як я після всього можу тобі довіряти? Скажи мені, як? -у відповідь лише мовчання. Я так і знала. Похитавши головою, я стиснула губи в тонку лінію. Якби боляче не було, але ми повинні покінчити з цим “коханням”, доки воно не покінчило з нами. -Ми розлучимось, Марк. Документи я вже підготувала.

-Гаразд. -він знову підійняв очі, в яких за долю секунди промайнув біль. Чи я знову видаю бажане за дійсне? Ні, так більше не можна. Треба терміново погоджуватись, інакше передумає.