Мій бос - кіт 2

Глава 17

Я досі не могла повірити в усе це. Невже він здатен вбити дитину? Невже це саме той чоловік, якого я покохала?

Старанно відбиваючись від трохи переляканої дівчини, я кидала усе, що під руку попадалось. А вона спокійно дивилась на мене, дістаючи з валізи... ручку? Навіщо їй ручка? Я навіть замовкла, уважно дивлячись, як вона щось пише у блокноті.

“Я не зроблю нічого твоїй дитині” саме це вона написала, тепло посміхаючись мені. Я навіть посмішку стримати не змогла за гіркими сльозами. Все ж вищі мене почули. Не дозволили, аби ця тварюка вбила власну ж дитину. Що б там не було, я змушена з ним розвестись. Будь-якою ціною.

Дівчина спонукально передала мені ручку та листок, вказуючи пальцем на двері, а потім приставляючи його до губ.

“Чому ти допомагаєш мені? І чому я повинна тобі вірити?” -відразу ж нижче написала. Я не старалась виводити літери аби почерк був зрозумілим, адже біла пелена сліз не дозволяла концентрувати погляд на чомусь одному.

“Якщо не повіриш мені, не послухаєшся, тобі загрожуватиме небезпека, а малюка вб’ють. Навіть після народження.” -прочитавши це, я голосно ковтнула. Я досі не розуміла, якого монстра покохала і як сильно завинила перед всім світом. Так, тепер я не потребую грошей, не змушена працювати і дозволяю собі усе, але золота клітка — не для мене. Я виберусь з його лап. Так чи інакше, я виберусь. Нехай серце досі розривається на частини від кохання до нього, але так буде краще.

“Що мені робити? Що взагалі відбувається?”

“Збрехати. Коли я вийду звідси, скажу, що аборт зроблено успішно і ти відпочиваєш. Якийсь час ти матимеш змогу оговтатись, зібрати гроші, речі, та втекти.” -ясні,блакитні очі співчутливо дивились на мене, скануючи кожну емоцію.

“Я заплачу тобі за допомогу!” -нижче написала, передаючи блокнот, на що дівчина ще ширше посміхнулась, хитаючи головою.

“Мені не потрібні гроші. Просо бережи себе.”

“Чому ти допомагаєш мені?” -не стрималась від запитання я. Найбезглуздіше зараз просто відпустити її. Адже ніхто не знає, коли ми зустрінемось наступного разу та й взагалі чи зустрінемось.

“Тому що знаю, що таке аборт. Моя старша сестра кохалась з таким же чудовиськом, як і твій чоловік. На 26 тижні її дитину вбили і тепер вона не матиме дітей.”

Зрозуміти сенс цих слів я не могла, тому пояснила усе тим, що той мерзотник також вбив свою дитину. Не розумію, що ними керує, що змушує так вчинити? Та в крайньому випадку просто дозвольте розлучитись, але не вбивайте... гіркі сльози знову накрили мене з головою. Все здавалось таким нереальним, жорстоким, безжальним. Ще місяць тому я була, здавалось, найщасливішою жінкою у світі, а сьогодні складаю план втечі.

“Що мені робити?” -знову запитала я, перетворюючи аркуш блокноту в мокру ганчірку від сліз.

“Тікати” -дівчина написала це на новому аркуші, величезними літерами, при цьому впевнено звівши брови. “Він не повинен дізнатись, що дитина досі в тобі”

Я кивнула, тихесенько лягаючи та вкриваючись ковдрою. Дівчина встала з стільця та почала діставати різні пляшечки з валізи.

-Ось це будеш приймати по 10 крапель на 100 мл води, коли нервуватимеш.

Вона ще довго пояснювала мені купу непотрібних речей, при цьому застережливо писала у блокноті, від якої їжі слід відмовитись. Та вона навіть свій номер залишила, змушуючи мене сховати аркуш у безпечне місце. Без роздумів я засунула його під матрац, знову лягаючи, як ні в чому не бувало. Розалі підійшла ближче, сунучи мене з білосніжних покривал та крапаючи червоною рідиною на пристирадло.

-Дзвони, як треба буде допомога або коли стане погано. -на саме вухо прошепотіла Розалі, збираючи свою валізу та виходячи зі спальні.

-Як вона? -почула біля самих дверей, здавалось, наймиліший голос у світі. Я ненавиджу себе за те, що серце досі тягнеться до нього. Навіть після цього мерзенного вчинку. Хіба ж так можна?Треба все розповісти Зоряні, вона допоможе і втекти, і мізки вправити, і дитину сховати, та й виховати теж допоможе.

-Не варто її турбувати. -двері зачинились і я не змогла почути, що відповів на це Марк, та й прислуховуватись не дуже то й хотілось. Я ненавиділа його. Більше всіх у цьому світі. Навіть батька, що покинув мене маленькою, я не так сильно ненавиділа, як свого чоловіка.

Невже мені не судилось бути щасливою? Невже я заслуговую на усе це? Зараз мені дійсно було погано, навіть “роль” грати не довелось. Голова нестерпно боліла, очі пекли, неначе в них піску насипали, а спина ледь відчутно поколювала.

Повернувшись до масивної, скляної стінки, що була щільно прикрита напівпрозорими шторами, я заплющила важкі повіки, намагаючись заснути. Так воно й було б, якби я не почула тихий, ледь чутний скрип дверей. Перше, що хотілось зробити, це скочити з ліжка та добряче відгамселити Марка, але я передумала, намагаючись вирівняти дихання.

Наді мною лягла легка тінь, а потім до волосся доторкнулись його пальці. Ледь відчутно, але ніжно.

-Пробач... -він настільки тихо прошепотів це, що мені навіть здалось, що почулось. -Пробач мені, кохана. Я тобі все розповім. Все! Але не зараз. Надто небезпечно тобі знати це. Пробач, що вічно ховаюсь від тебе та обводжу навколо пальця... -Марк говорив так, ніби знав, що я чую його. Але я зібрала усі залишки сил, аби навіть вії не здригнулись. -Все буде добре. Мине час і все буде, як раніше.

Сподіваюсь, він жартує. Бо до того часу, як “все мине” я давно п’ятками виблискувати буду. Невже думає, що після його вчинку я залишусь з ним? Та він не тільки дитину вбити хотів, він ще й обманом змусив мене підписати опікунство та шлюбний договір, про що я навіть не знала. Та він з мене божевільну зробив і тепер в психушці я могла опинитись раніше, ніж козлом його назву. І як тепер людям довіряти? Через нього я навіть Зорі довіряти не зможу! І все через нього. Може, він навіть не кохає мене? Але ж ні, він досі поруч та ніжно пестить моє волосся. А може...

Спогади стрілою метнулись у мої думки. Чорт! Яка ж я дурепа!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше