Глава 15

Порт на горизонті з’явився лише тоді, коли холодний світанок вітав яскраве, оранжеве сонечко. Марк так і не з’явився, жодного разу! Зате я проплакала цілу ніч в обіймах вірної Зорьки. Вона ні на хвилину не покинула мене, говорячи, що це просто шок і він навколішки приповзе на наступний день. Хотілось би мені в це вірити.

-Ходімо. На нас внизу чекають, треба ж з гостями попрощатись. -Зоря бадьоро простягнула мені свої темні окуляри, щоб приховати заплакані, червоні очі.

-Як думаєш, де він зараз? -я зняла з волосся резинку та накинула пасмо на опухлі щічки. Не варто зараз показуватись у такому стані, а вічно сидіти тут я також не можу.

-Ну, точно не вискочив і не поплив додому, як домашній кіт.

-Коти не плавають. -втомлено зауважила я, відчиняючи двері. Гул знову різонув по моїм й так розхитаним нервам, змушуючи трохи морщитись.

-Доброго ранку! -привіталась повненька блондинка з нашого офісу, пробігаючи повз. Та вони, я бачу, повеселились тут на славу. Жінки ловили п’яних чоловіків, а чоловіки ревнивих жінок. Дехто навіть голими булками трусив, купаючись в увазі холостяцьких лиць.

-Що вони тут влаштували? -зашипіла я, ледь стримуючи лють.

-Облиш! Стільки алкоголю, кожному поголовно вистачило. Нехай повеселяться, до того ж, вже зовсім скоро ми відправимось по домам.

Побачивши Тіма, дівчина благально глянула на мене, потайки складаючи пальчики хрестом.

-Медіно, я відійду на дві хвилинки?

-Йди. -я видавила з себе посмішку, легенько обіймаючи свої плечі. Холодний вітер приємно лоскотав тіло, але втома та безсонна ніч змушувала бачити у всьому лише зло.

-Я не на довго.

Зорька вмить побігла до коханого, вішаючись йому на шию, а я ледь стрималась на ногах, помічаючи цю картину.

На мої плечі ліг теплий плед, після чого я розгублено повернула голову. Марк...

Млосно зітхнувши, я спробувала взяти його за руку.

-Не варто, Медіно. -його кам’яне обличчя не виражало зовсім ніяких емоцій. -Тут холодно, а ти пальто вчора Ешлі віддала. Я прийшов лише сказати, що додому поїдеш на таксі. Я повинен відлучитись до офісу.

-Я з тобою! -я зробила ще один крок в його сторону, але він незворушно продовжував стояти на місці кам’яною брилою.

-Їдь додому та відпочинь. Ввечері поговоримо.

Наші гості вже почали збігатись до бортиків, радісно споглядаючи на сушу.

-Але... Марк! Ти дивно себе поводиш. Поясни мені, у чому справа? Ти не довіряєш мені? -він продовжував дивитись на мене своїми кам’яними очима, навіть зуби не зціплюючи. Його диво спокійність просто виводить мене з себе, і я озвучую те, про що всю ніч думала. -Думаєш, я збрехала? Або вважаєш, що дитина не твоя?

-Мовчи. -обережно кинувши погляд по бокам, він схопив мене за зап’ястя, трохи струшуючи. -Оговтайся нарешті і їдь додому.

-Досить вказувати, що мені робити.

-Ти права. -киваючи, скоріше, власним думкам, Марк відступив, трохи розштовхуючи людей та ступаючи на борт.

Мені нічого не залишалось, як мовчки стати у черзі та вилізти з цієї чортової яхти.

***

Марк

Що є духу я мчав по добре знайомим вуличкам свого міста, міцно стискаючи кермо. Я тікав. Від неї. Від себе. Від цієї дитини. Мені досі важко прийняти це за правду, та й не повинен, чи не так?!

Швидкість знизив лише тоді, коли телефон настирливо загудів у кишені.

-Слухаю. -проричав, смикаючи руль та заїжджаючи на автостоянку. Краплі дощу наполегливо тарабанили до вікнам, неначе намагались ще більше зіпсувати мені цей день.

-Чому ти так швидко зник? -до нудоти солодким голосом запитала Кетті. Знала б вона, в якому я настрої, навряд чи б подзвонила.

-Де Медіна? -ігноруючи її запитання, запитую надто крижаним тоном.

На мить Кетті навіть зависає, мов старий комп’ютер, але швидко опановує себе.

-Вона додому поїхала. Наче. Викликала таксі і все.

-Ти де?

-А я сьогодні додому лише ввечері приїду. Я хотіла... -ну ось, знову. Завжди вона щось хоче! Якби сильно я її не любив, але все ж у мене тепер є не тільки сестра, а й дружина.

-Ти поїдеш до мене, збереш необхідні речі, візьмеш Рейчел та поїдеш у свою квартиру! -вискочивши з машини, я натягую на голову капюшон.

-Що? Чому це? -ну ось, ще трохи і ображатись почне.

-Сонце, ти завжди покірно ставилась до всіх моїх прохань. Так тепер я прошу, зникни на добу з мого дому! І Рейчел забери.

-Це через Медіну? Що вона зробила вже?

-Не смій чіпати її, а роби так, як я кажу.

-Марк... та пішов ти! -заволала Кетті, вибиваючи. Не в тому я настрої, аби заспокоювати її. Хто б мене заспокоїв, ось це вже інше питання.

В офісі на диво тихо. Майже нікого немає, всі приводять себе до ладу після “дивовижного” дня народження.

В кабінеті на мене вже чекав Крістіан, напружено міряючи приміщення кроками.

-Марк. -як тільки двері відчинились, він сірою хмарою підлетів до мене.

-Ти повинен дізнатись, що це в біса таке.

Настрій був, м’яко кажучи, паршивий. Тому алкоголь -це саме те, що зараз допоможе.

-Ти так мені й не пояснив нічого! Як це, вагітна? Може, це невдалий жарт або...

-Які жарти, Крістіан? -здавалось, ще трохи напруження і мої капіляри безжально полопають, а дух стрімголов покине тіло. -Вона вагітна! Чуєш? Ва — гіт — на!

Я плеснув у склянку міцного віскі на половину, миттю осушуючи його. Потім налив Крістіану, набагато менше, ніж собі першого разу, та передав склянку до його міцних рук.

-Заспокойся, друже. -чоловік вмостився на кріслі, а я, не соромлячись, розлігся на дивані. -Ми знайдемо вихід.

-Який? -навіть мені не вірилось у це, як би сильно не хотів. -Ти знаєш, вона ніколи не родить від мене дитину. Значить, вона мені зраджувала... ще й так правдоподібно знімок під ніс підсунула. Я почуваю себе дурнем!

-Розлучись з нею.

-Не говори мені цього! -прогарчав я, підіймаючись на ліктях. -Я ніколи з нею не розлучусь, і ти знаєш причину.