Глава 10

-Якого....? -заволала я, як поранений звір. Дивитись на зламане дзеркальце було настільки боляче, що я ледь не тремтіла від люті.

Відімкнувши двері та жбурнувши телефон на сидіння, я тицьнула пальцем на Вільяма. -Ти! Що ти в біса накоїв?

Чоловік, мов ні в чому не бувало, вийшов з машини та потягнув лисого амбала в багажник. 

Оце познайомились мужички...

-Ти взагалі чуєш мене? -досі репетувала я, біжучи за ними.

-Ти дзеркальце мені зніс!

Після цієї фрази, Віл, нарешті, вирішив подарувати мені свій дорогоцінний погляд.

-За тобою скажені пси їхали, а ти за дзеркальце переймаєшся?

Мов ні в чому не бувало, він закинув лисого чоловіка в багажник, направляючись до його дружка.

-Я тобі ще покажу. -зашипіла я, нервово залазячи в салон своєї автівки.

-Що це було? -запитала Зорька, спостерігаючи за тим, як Вільям дістає з машини посинілого від люті чоловіка. -Манала я з тобою їздити! Ти як не в яму заїдеш, що геть колеса повідбивала, так в гонки вирішила погратись.

-Почнемо з того, -я дістала пляшку з водою, роблячи декілька маленьких ковточків. -що в лоб йому зарядила ти, а не я.

-Ну то й що? Навіщо ти тікала від нього? Там було багато машин, за нас би заступились.

Я простягнула подрузі пляшку з водою, шкірячись.

-Смішно тобі? А мені щось не дуже.

В моє вікно постукав Вільям, як завжди, хмурячи брови та стискаючи пальці в кулаки. Ох, як же він мене бісить!

Опустивши скло, я витягнула голову та не менш зверхньо подивилась на нього.

-Чого тобі?

-Містер де Арт сказав відвезти вас, куди скажете. Якщо ви звичайно, хочете. Мені ще тих псів у відділення везти, тому буду радий, якщо ви обоє самі доберетесь.

Нахаба! Ненавиджу його! Лише й бачить спідницю Кетті. А до інших зовсім співчуття не має, жених блін.

-Ми й без тебе впораємось. -я натягнула на уста найпротивнішу посмішку, але на Вільяма це не справило жодного враження. -Дякую, за допомогу.

Коротко кивнувши, він попрямував до свого авто.

-А він красень. -пробурмотала Зорька. -Широкоплечий, високий, грізний, ухххх.

-У тебе Тім є. Так що губу закатай і слину проковтни. До того ж, Вільяму подобається Кетті.

-Хто? -гидливо перепитала вона, відвертаючись.

-Кетті.

-Що нам робити? Ми вже не встигнемо в лікарню. Ти записувалась на дванадцяту, а вже 11:53.

-Встигнемо.

Не звертаючи ніякої уваги на відламане дзеркальце, я завела двигун. Здається мені, що ця поїздка буде довгою.  І також здається, що наша сім'я більшою стане

***

-Дуже дякую! -подякувала я лікареві, виходячи з кабінету.

-Бережіть себе! -гукнула жіночка мені у слід.

-Ну що? -мов ошпарена, підскочила з стільця Зорька. Вже півтори години вона терпляче чекала на мене в коридорі, лише й присилаючи смс типу: “Ну що?”

-Ну що? -повторила я за нею, посміхаючись та закушуючи губу.

-Тобто... так? -її очі бігали з одного кутка на інший, а пальці дівчина нещасно заламувала, спопеляючи мене поглядом.

-Таакк! -я заплескала в долоні, починаючи сміятись.

-Аааа, я стану хрещеною мамою! -не звертаючи ні на кого уваги, Зорька заволала, міцно обіймаючи мене. -У тебе буде малюк! Я буду з ним бавитись!

-Тихіше. -шикнула я, намагаючись віддерти від себе Зорьку.

-Термін? -набагато тихіше запитала Зорька, обіймаючи за талію та ведучи до дверей.

-Шість тижнів.

-Марку коли скажеш?

-На його день народження. Уяви тільки, як він зрадіє! -я мрійливо закотила очі, виходячи на свіже повітря.

-Та він після цього тебе на руках носитиме. Шкода, що тепер я буду пити сама самісінька.

Ну, звичайно, кому що, а в Зорі алкоголь у голові.

-Як думаєш, краще написати лист чи віддати йому знімок узі?

-Краще помовчати, тому що він тут. -шикнула Зорька, кидаючи погляд на машину поруч з лікарнею.

О, а ось і Марк власною персоною. Стоїть, пропалює нас своїми очиськами і брови зводить. Що знову не так?

Доки я дивилась на Марка, що стояв по той бік вулиці від мене, Зоря вже впіймала таксі.

-Все, люба! Я буду бігти. Відсвяткуємо потім. -вона швидко чмокнула мене у щоку, залазячи в таксі.

-І тобі гарного дня.

Я знову кинула погляд в бік Марка, але його там не було. Може, відійшов?

-Привіт.

Від несподіванки я підстрибнула на місці, хапаючись за серце.

-Та що б тобі... -повільно обернувшись, я зустрілась з лукавими очима чоловіка. -Не смішно, взагалі. І що ти тут робиш?

-Ми, здається, домовлялись в три години у твоєї матері бути. -він кинув швидкий погляд на зап’ястя з годинником, а потім знову посміхнувся мені.

-Але також я пам’ятаю, ми домовлялись зустрітись в офісі.

-Немає часу. -подавшись корпусом вперед, Марк легенько стукнув мене по носі. -Залишилось двадцять хвилин на дорогу. Ходімо.

Взявши мене за руку та сплівши наші пальці, він повів мене до машини.

-А моя де? -лише зараз я помітила, що на стоянці відсутня моя лялечка. Ех, бідна, сьогодні їй добряче прилетіло.

-Скоро буде дома.

-Там дзеркальце...

-Знаю. -Марк ледь не силою затурляв мене в салон, швидко сідаючи поруч. Та куди він так поспішає???

-Ти чого такий нервовий?

-О, я як раз хотів поговорити про це з тобою. Ви в тих козлів ще б косметичкою пуляли.

-Так вийшло. -буркнула я, опускаючи погляд. -Ми взагалі їх не чіпали.

-Охоче вірю. Але більше ніколи не привертайте до себе увагу таким чином.

Я фиркнула, їдко випльовуючи кожне слово:

-Та ніхто не привертав до себе увагу. Мені не бачити її як від чоловіка, так і від інших чоловіків, бо я заміжня!

-Чого ти злишся? Хіба я колись мало уваги тобі приділяв?

-Ти не довіряєш мені. Марк! -очі зрадницьки защипало, через що довелось затримати дихання. Не буду ж я рюмсати, ще мама щось запідозрить.