Глава 1

                                                Минуло два роки

-Медіно, я поспішаю! -мов ошпарений, бігаючи по кімнаті, заволав Марк. Ох, як же мені набридли його капризи.

-Але це зовсім не забере багато часу, Марк.

Зараз він стояв перед дзеркалом у вітальні, намагаючись зав’язати краватку.

-Любий, ну будь ласка. -я граційно підійшла до нього, натягуючи на губи наймилішу посмішку. Мої пальці вправно зав’язали краватку та ніжно пробіглись по його шиї, змушуючи впевненість чоловіка підкоситись.

-Гаразд. -тихо рикнувши, погодився Марк.

-Єссс. -я чмокнула його в щоку, біжучи до дивану за телефоном. -Вона чекатиме біля твого офісу. Удачі, любий!

Марк досить грубо зачинив вхідні двері, але за два роки я встигла звикнути до його коників, як і він до моїх.

Узявши до рук телефон, я почала швидесенько писати Зоряні. “Марк погодився. Він візьме тебе з собою, але він трохи злий.”

“Мені цього більше, ніж достатньо. Дякую, Медіно. Ти просто чудо!”

Хто не знав, Зорька у нас журналіст. І як тільки її керівництво дізналось про те, що я - місіс де Арт, найкраща подруга Зорьки, їм кров з носа потрібно було інтерв’ю Марка. А ще, ми з ним разом працюємо. Ості звільнилась відразу ж після нашого весілля, і нова секретарка мого чоловіка -Ешлі. Їй я цілком довіряю, та й роботу вона виконує набагато краще за біляву зміючку. Звичайно, ми не відразу навчились слухати та прислухатись одне до одного, але між нами договір. На роботі у нас головний Марк, дома — я.

-Заварити чаю? -запитала Рейчел, як тільки зайшла у вітальню.

-Завари. Я підійду через декілька хвилин, лише сорочку зніму.

Я встала з диванчика, підіймаючись до нашої з Марком спальні. Хто не знав, розповім, що Рейчел — це не просто служниця або, як каже мій чоловік, помічниця цього дому, вона найкраща подруга Кетті. На жаль, сестру Марка я досі не бачила. Хіба що місяця два назад говорила з нею ВпЕрШе (прошу помітити) по телефону, навіть не по відеозв’язку. І то, в присутності чоловіка. Він їздив до неї в США вже декілька разів, а мене не бере. Каже, мол, ти потрібна тут, за бізнесом наглядай...

Перші півтори року нашого шлюбу мені здавалось, ніби він відгороджується від мене. Мовчить, нічого не розповідає, говоримо тільки про роботу. А, ну і про мою маму, або про його. Єдине, що ми змогли дізнатись на рахунок біологічної матері мого чоловіка, так це те, що (ви не повірите) це моя сусідка! Колишня. Відразу ж після нашого шлюбу вона подзвонила мені, попросила дати телефон Марку. Все, наче, налагодилось. Вони домовились про зустріч, Марк навіть дім їй купив. Але, в останню мить Клара “таємничо” зникла. З тих самих пір абсолютно нічого про неї не чути. Моєму чоловіку було важко з цим впоратись, майже місяць він безпробудно пив, жахливо хвилюючи мене цим.

Але, на моє щастя, вже трохи більше половини року, а якщо точніше, сім місяців з копійками, Марк дійсно добре до мене ставиться. Він почав цікавитись, чим я захоплююсь та завжди цілувати вранці та перед сном. Тепер більша половина ліжка — моя, і навіть Зорька може до нас приходити, коли їй заманеться. А мій любий бос не дуже її полюбив ще з самого початку.

Коли я спустилась на кухню, вже розносився запах мого улюбленого м’ятного чаю.

-Снідати будеш? -коли я сіла на стілець, поцікавилась Рейчел.

-Не відмовлюсь.

Якщо ви цікавитесь тим, чому я сиджу дома, все просто — я захворіла. Так, саме захворіла, а не просто знехтувала роботою.

-Чого це Марк сьогодні такий злий? -поцікавилась дівчина, ставлячи переді мною тарілку з чизкейком.

-Згадав, що у цьому році йому тридцять стукне.

Від моїх слів Рейчел ледь не вдавилась чаєм, починаючи сміятись.

-А якщо серйозно, я вмовила його на інтерв’ю Зорьки.

-Уууу... -дівчина відставила чашку з чаєм, косо споглядаючи на мене. -Я пам’ятаю, як вони ледь не зчепились на вашому весіллі.

-Таке не забудеш. -Зоря тоді випадково плеснула шампанське на костюм Марка, і замість вибачення, обізвала гівнюком. Тоді у нас дуужжее багато посуди на щастя побилось.

-Рейчел, я поїду до своєї матері, але Марку нічого не кажи! Він почне сердитись, що я, хвора, по місті вештаюсь.

-Без проблем! -вона завжди розуміла мене, і за ці два “довгих” роки ми зуміли подружитись. Тепер у нас секретів більше, ніж у Марка з Рейчел.

-Тоді я біжу збиратись, аби встигнути. Пиши, у разі чого.

Швидко закинувши до рота останній шматок чизкейка та запивши чаєм, я побігла до кімнати.

Та не встигла я навіть шафу відчинити, як телефон задзвенів у моїй кишені.

-Слухаю, Зорь. -притримуючи телефон вухом та плечем, відповіла я. Навіть трохи дивно, що вона дзвонить мені у такий час. Я ж думала, у неї інтерв’ю.

-Медіно, ти де? -тихо шикнула подруга, відкашлюючись.

-Вдома. А ти чому не з Марком?

-У тому й справа. -я трохи напружилась, припиняючи обирати одяг та сіла на краєчок ліжка. Щось не подобаються мені паузи, між її словами. -Ми зайшли у його кабінет, а в кріслі сиділа якась дівка.

-Яка ще дівка? -серце неприємно кольнуло, але зовсім не від ревнощів, ні. Через розуміння того, як я виглядатиму в очах колег, якщо до них дійдуть чутки, що Марк вигнав мою подругу аби усамітнитись з іншою.

-Вперше бачу її. Але вона... до чортиків приваблива! Ще й одягнена надто відверто.

-Зоряно! -ледь не прогарчала я.

-Тобто, потвора. Вона й нігтя твого не варта, запевняю. -почала оправдовуватись Зорька, ще більше починаючи мене злити.

-Як вона представилась ?

-Я не чула. Як тільки Марк побачив її, силою витурляв мене з кабінету й сказав почекати в кав’ярні.

Я зробила декілька глибоких подихів, охолоджуючи розум. Зараз потрібно думати саме ним, а не дупцею та палким, розлюченим серцем.

-На скільки все погано? -не знаю, чому, але я соромилась запитати це ще з самого початку. Вперше я соромлюсь щось сказати Зоряні. -У плані її зовнішності.