Мій бос - альфа

19

Демір

— Мам! Чому ти тут?!

З огляду на вираз обличчя Кіри, зустріч із матір'ю не входила до її сьогоднішніх планів. Жінка ж, на відміну від доньки, доволі швидко оговтується від несподіванки й береться з неприхованою цікавістю мене розглядати. Помічаю, як її погляд затримується на моїй руці, якою досі притримую Кіру за лікоть, і випускаю дівчину.

«Мама!» — з неабияким захопленням констатує вовк.

Тільки спробуй утнути якусь дурницю.

— Хотіла тобі сюрприз зробити, доню. Приїхала зранку, думала, ти вже на роботі, тож вирішила чогось смачненького наготувати до твого повернення, — пояснює жінка, раз у раз позираючи в мій бік. — Познайомиш нас?

— Ой, так, звичайно, — заметушившись, дівчина навіть примудряється наступити мені на ногу. — Мамо, це Демір Владленович, мій начальник. Деміре Владленовичу, знайомтеся, моя мама.

Вітаюся з жінкою й простягаю їй руку, яку вона охоче потискає. У Кіри, виявляється, мамині очі та усмішка. Щоправда, остання зараз видається мені дещо хитруватою, особливо коли жінка відступає вглиб передпокою, запрошуючи нас до квартири.

— А чого ви так рано? Чи сьогодні у вас скорочений робочий день? — цікавиться вона, поки ми роззуваємося.

— Ні, просто сьогодні працюватимемо в Деміра Владленовича вдома. Мені потрібно переодягнутися й забрати деякі речі, бо я ще вчорашнього вечора додому не поверталася.

Судячи з того, як різко Кіра замовкає, вона й сама усвідомлює, що останнє уточнення було зайвим. Її мати повільно здіймає брови, переводячи на мене погляд, а вовк у моїй голові задоволено сопе.

— Навіть так? — зацікавлено перепитує жінка.

— Мамо, тільки не надумуй собі нічого! Демір Владленович погано почувався, тож я залишилася, щоб за ним приглянути, — настільки завзято береться виправдовуватися дівчина, що мені коштує чималих зусиль не всміхнутися.

Особливо з огляду на те, чим ми займалися сьогодні вранці на моїй кухні.

— А я нічого й не кажу, — знизує плечима її мати й повертається до мене. — Як ви зараз почуваєтеся? Вже краще?

— Значно краще, дякую, — запевняю, кинувши погляд на розпашілу Кіру.

«З нею завжди добре».

Важко посперечатися.

— То, може, млинців скуштуєте? Я щойно напекла, ще навіть охолонути не встигли, — пропонує жінка, забираючи рушник із плеча.

— Дякую, ми вже поснідали.

Кіра приречено заплющує очі.

Здається, сьогодні будь-яка моя відповідь лише погіршуватиме її становище. Утім, особливої трагедії в цьому не вбачаю. Принаймні її мати досі привітно мені усміхається й навіть попри відмову запрошує на кухню.

«Хочемо млинців».

Ми щойно снідали.

«Маминих млинців».

Вона тобі вже й мама?!

Кіра просить мене трохи зачекати й зникає за дверима спальні, а її мати тим часом ставить чайник і таки дістає тарілку з млинцями. Спостерігаю за її вправними рухами й мимоволі пригадую, як учора Кіра господарювала на моїй кухні. Навіть звичку прибирати волосся за вухо, коли заважає, дівчина, вочевидь, перейняла від матері.

— Вона мені розповідала, що нарешті знайшла роботу, — промовляє жінка, ставлячи переді мною чашку. — Але я й не думала, що за кілька днів вона встигне приміряти на себе ще й обов'язки медсестри.

— Це була її власна ініціатива, — пояснюю, приймаючи чашку. — І, мушу визнати, я їй за це неабияк вдячний.

— Ох, упізнаю свою дитину, — з теплотою всміхається жінка, сідаючи навпроти. — Вона змалечку така. Усіх жаліє, усім намагається допомогти. У дитинстві додому стільки різної живності перетягала, що я вже боялася запитувати, кого вона там у кишенях ховає. А якось притягла здоровенного безпритульного пса. Уявляєте, такий телепень, мало не з неї завбільшки, а вона стоїть посеред квартири й плаче, бо надворі дощ, а песикові ніде спати.

Не стримую усмішки. Зважаючи на те, що вчора її донька з власної ініціативи пустила до себе в ліжко вовка вагою понад сотню кілограмів, охоче вірю, що в дитинстві вона завдавала батькам чимало клопоту.

«Хороша дівчинка».

Хороша. Тут я з тобою цілком згоден.

Поки чекаємо на Кіру, її мати розповідає ще кілька історій із доньчиного дитинства. І хоча зазвичай чужі сімейні балачки мало мене цікавлять, зараз ловлю себе на тому, що уважно слухаю й навіть іноді ставлю уточнювальні запитання. Мені подобається дізнаватися про Кіру щось нове, особливо такі дрібниці, про які сама дівчина навряд чи вважала б за потрібне розповісти.

— А ще вона в дитинстві мріяла стати ветеринаром, — додає жінка, підсуваючи мені тарілку з розігрітими млинцями.

Мало не давлюся чаєм.

«Це — доля», — розчулено зауважує блохастий.

Кіра з'являється на кухні хвилин за двадцять, із вологим після душу волоссям та невеликою сумкою в руці. Побачивши мене за столом із тарілкою млинців, дівчина спершу здивовано здіймає брови, а тоді підозріло мружиться.

— Сподіваюся, ви тут без мене нічого цікавого не обговорювали?

— Демір Владленович розповідав, яка ти в нього хороша працівниця, — незворушно відповідає її мати.

— Справді? — Кіра переводить на мене погляд.

— Надзвичайно турботлива, — підтверджую, відкладаючи виделку. — Особливо до тварин.

Дівчина тихенько ойкає й обертається до матері.

— Мам, ну навіщо?!

— А що такого? — щиро дивується жінка. — Я ж нічого поганого про тебе не розказую.

Спостерігаючи за їхньою короткою перепалкою, доїдаю останній млинець і подумки визнаю, що вовк мав рацію. Готувати Кірина мати справді вміє, про що й повідомляю жінці, коли підводжуся з-за столу.

За кілька хвилин ми вже стоїмо в передпокої. Кіра обіймає матір, обіцяє зателефонувати ввечері й, поки я взуваюся, пошепки просить її наступного разу попереджати про свої візити.

— Добре, добре, — погоджується та й, трохи помовчавши, додає: — А сьогодні ти теж у Деміра Владленовича ночуватимеш?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше