Кіра
Спантеличено проводжаю поглядом Деміра Владленовича, який виходить з автомобіля й прямує до пекарні. Невже йому теж подобаються булочки з корицею? Хоча, зважаючи на те, що ми зовсім нещодавно поснідали, я навіть не уявляю, куди в нього ще щось поміститься. Чоловік з'їв чи не втричі більше за мене, а я, між іншим, ніколи не скаржилася на відсутність апетиту.
Поки його немає, опускаю сонцезахисний козирок і зазираю в маленьке дзеркальце. Губи досі трохи припухлі, а на шиї, хоч як уважно її розглядаю, жодних слідів укусу. От тільки цікавість до дивакуватих вовчих звичок нікуди не поділася. Зізнатися, мене неабияк здивувало те, з якою відвертістю Демір Владленович визнав, що хотів мене вкусити. І тепер я маю намір за першої ж нагоди розпитати його про особливості залицяння перевертнів. Бажано, звісно, до наступного поцілунку, щоб потім не довелося з'ясовувати все на власному досвіді.
Помітивши, що чоловік виходить із пекарні, поспіхом повертаю козирок на місце. У руках він тримає чималенький паперовий пакет та картонну підставку з двома стаканчиками кави. Знадобиться кілька секунд, щоб збагнути, що один із них, найімовірніше, призначений мені.
— Тримай, — промовляє Демір Владленович, сідаючи за кермо й передаючи мені свої покупки. — Капучино без цукру. Не переплутай.
Зазирнувши в пакет, виявляю там аж шість рум'яних булочок, щедро политих вершковою глазур'ю. Від них так запаморочливо пахне корицею та свіжою здобою, що мій шлунок, схоже, знаходить спосіб трохи потіснити нещодавно з'їдений сніданок.
— Ви це через те, що я сказала про булочки? — підводжу на чоловіка здивований погляд.
— А ти, коли розхвалювала їх, мала на увазі якусь іншу пекарню? — уточнює він, пристібаючись.
Заперечно хитаю головою й усміхаюся, обережно дістаючи одну булочку. Здавалося б, дрібниця, проте мені надзвичайно приємно, що чоловік звернув увагу на мою побіжну репліку й навіть не полінувався заради цього зупинитися. Особливо якщо врахувати, що я й не просила нічого купувати.
— Дякую, — кажу, перш ніж відкусити шматочок. — Господи, які ж вони смачні!
Демір Владленович затримує на мені погляд, задоволено хмикає й нарешті виїжджає на дорогу.
До речі, за останні кілька днів мені вже двічі спадало на думку, що влаштовуватися на роботу до цього чоловіка було вкрай необачним рішенням. Спочатку через його препаскудний характер, а тепер через те, що мені дедалі важче залишатися до нього байдужою. Ще трохи такої турботи, і я почну вигадувати приводи, щоб затриматися після завершення робочого дня.
Хоча сьогодні, зважаючи на те, де ми працюватимемо, навіть вигадувати нічого не доведеться.
Демір Владленович паркується біля мого під'їзду саме тоді, коли я запихаю до рота останній шматочок другої булочки. Решту вирішую залишити на обід, хоча й підозрюю, що до обідньої перерви вони навряд чи доживуть. Обережно загортаю пакет, допиваю каву й починаю порпатися в сумочці в пошуках ключів від квартири.
— Зачекаєте на мене тут? Я швиденько прийму душ, перевдягнуся й зберу речі, — попереджаю чоловіка, відстібаючи пасок безпеки.
Однак Демір Владленович, здається, мене не слухає. Його увагу привернула компанія молодиків, які окупували лавочку біля під'їзду. Хлопців п'ятеро, причому двоє з них уже встигли розжитися пивом, а ще один тримає на колінах портативну колонку, з якої на весь двір лунає музика. Загалом звична картина для нашого будинку, хоча зазвичай місцева молодь збирається тут ближче до вечора.
Примружившись, чоловік ще кілька секунд спостерігає за компанією, а тоді глушить двигун і відстібає власний пасок безпеки.
— Я проведу тебе до квартири.
— Та не потрібно, мені ж тут кілька метрів пройти, — запевняю його, проте Демір Владленович уже виходить з автомобіля.
Зітхнувши, забираю сумочку й пакет із булочками та вибираюся слідом. Маю підозру, що сперечатися з ним у питаннях моєї безпеки буде так само марно, як учора намагатися переконати його вовка, що постійне чухання за вушком не входить до переліку моїх посадових обов'язків.
Щойно зачиняю дверцята, чоловік забирає в мене пакет із випічкою й кладе долоню на поперек, скеровуючи до під'їзду. Від цього невимушеного жесту мені стає трохи ніяково, особливо коли один із хлопців на лавочці підводить голову й упізнає мене.
— О, Кіруха, привіт! — гукає він, здіймаючи руку.
— Привіт, — відповідаю, машинально усміхнувшись.
Долоня на моєму попереку переміщується трохи вище, а наступної миті Демір Владленович уже притримує мене за талію. Скоса позираю на чоловіка, проте вираз його обличчя настільки незворушний, що я навіть починаю сумніватися, чи варто звертати увагу на подібні дрібниці. Зрештою, цілком можливо, що для перевертнів така поведінка є природною. От тільки навряд чи всіх своїх знайомих жіночої статі він отак супроводжує до дверей.
Біля під'їзду дістаю з кишеньки сумочки ключі й прикладаю магніт до домофона. Чоловік відчиняє переді мною двері, пропускає всередину й, щойно опиняємося на сходовому майданчику, цікавиться:
— Ти їх знаєш?
— Одного. Він мешкає в нашому будинку, — пояснюю, підходячи до ліфта й натискаючи кнопку виклику. — І, перш ніж ви запитаєте, одразу скажу, що навіть імені його не пам'ятаю.
Демір Владленович опускає на мене погляд, і кутик його рота ледь помітно сіпається. Схоже, остання частина моєї відповіді його цілком задовольняє.
Поки чекаємо на ліфт, мені спадає на думку, що залишати чоловіка на сходовому майданчику на той час, поки я прийматиму душ і збиратиму речі, буде вкрай неввічливо. Щоправда, перспектива запросити його до квартири теж викликає певне занепокоєння. Учора вранці я поспіхом збиралася на роботу й зовсім не розраховувала на те, що наступного дня до мене завітає начальник. Тепер же відчайдушно намагаюся пригадати, чи прибрала з сушарки у вітальні спідню білизну.
Здається, ні.
От халепа…
#73 в Фентезі
#13 в Міське фентезі
#245 в Любовні романи
#58 в Любовне фентезі
Відредаговано: 22.11.2026