Демір
Зачиняю за собою двері будинку й стискаю в кулаці ключі від автомобіля. Метал неприємно впивається в долоню, проте зараз я навіть вдячний за цей незначний фізичний дискомфорт, бо він хоча б трохи допомагає зосередитися. Спускаюся сходами, прямую до гаража й тільки там дозволяю собі добряче вилаятися.
Ще мить, бляха. Ще одна клята мить, і я залишив би на шиї Кіри шлюбну мітку!
«І навіщо ти зупинився?»
Відчиняю автомобіль і з такою силою грюкаю дверцятами, що починаю хвилюватися за справність механізму. Влаштувавшись за кермом, кілька разів глибоко вдихаю, проте перед очима досі стоїть Кіра, яка сидить на моїй кухонній стільниці, обіймає мене за шию й довірливо підставляє під поцілунки ніжну шкіру. Господи, та вона навіть не здогадується, наскільки близькою сьогодні була до того, щоб обзавестися чоловіком на все життя!
«Їй сподобалося», — самовдоволено зауважує вовк.
Цілуватися зі мною їй сподобалося, ідіоте! На шлюб вона згоди не давала!
Найгірше те, що навіть звинуватити в усьому цього блохастого не можу. Я сам хотів її поцілувати й, що найприкріше, відчув неабияке задоволення, коли Кіра відхилила голову, відкриваючи мені доступ до шиї. Зазвичай мені вдається розрізняти власні бажання й ті, які нав'язує вовк, однак сьогодні в якийсь момент наші з ним прагнення настільки збіглися, що я просто перестав розуміти, хто з нас контролює тіло.
І це, відверто кажучи, лякає.
Закидаю голову на підголівник і заплющую очі. Треба було пояснити Кірі, що сталося, а не тікати з власної кухні, залишивши її саму. Як вона тепер сприйме мою поведінку? Дівчина відповіла на поцілунок, дозволила мені торкатися себе, а натомість отримала незрозуміле гарчання, сухе вибачення й чергове розпорядження. Навіть за моїми доволі специфічними мірками залицяння виходить кепським.
«Квіти купимо», — після нетривалих роздумів пропонує вовк.
Ага. І листівку з вибаченнями за спробу несанкціонованого одруження.
Повертаю ключ у замку запалювання й виїжджаю з гаража. Поки чекаю на Кіру біля будинку, дістаю телефон і переглядаю робочу пошту, сподіваючись хоча б на кілька хвилин відволіктися. Однак зміст першого ж листа доводиться перечитувати тричі, бо мене раптом починає непокоїти, чи не залишив я синців на її стегнах. Пам'ятаю, як міцно стискав їх пальцями, коли піднімав дівчину, і, зважаючи на різницю в нашій фізичній силі, цілком міг не розрахувати натиску.
Бляха, тільки цього бракувало!
Помітивши Кіру, яка виходить із будинку, відкладаю телефон. Вона вже перевдягнулася у вчорашній одяг, зібрала волосся у високий хвіст і тепер прямує до автомобіля, на ходу застібаючи сумочку. Намагаюся за виразом її обличчя визначити настрій, проте дівчина навіть не дивиться в мій бік, доки не займає пасажирське сидіння.
— А я вашу футболку позичила, — повідомляє вона, пристібаючи пасок безпеки. — Виперу й поверну. Сподіваюся, ви не проти?
— Можеш залишити собі, — відповідаю, принагідно розглядаючи її шию.
Жодних слідів. Принаймні там, де могли опинитися мої зуби. Щоправда, губи в Кіри досі трохи припухлі від поцілунків, і варто мені затримати на них погляд, як вовк знову пожвавлюється. Ігнорую нахабу й виїжджаю за ворота.
Перші кілька хвилин їдемо в тиші, яка з огляду на балакучість моєї помічниці видається особливо підозрілою. Кіра сидить, повернувшись до вікна, і лише зрідка поправляє ремінець сумочки на колінах. Зазвичай за цей час вона вже встигає розповісти мені щонайменше три історії, дві з яких не мають жодного стосунку до теми, з якої починалася розмова.
Зрештою, зважуюся першим порушити мовчання.
— Я не зробив тобі боляче?
Кіра повертає голову й кілька секунд здивовано мене розглядає, а тоді, зрозумівши, про що запитую, помітно червоніє.
— Ні, — відповідає вона, опускаючи очі до власних колін. — Хоча, якщо чесно, трохи злякалася, коли ви загарчали. Подумала, що зробила щось не так.
Ну от. Молодець, Чорногоре. Тридцять п'ять років прожив, а поводитися з жінкою, яка тобі подобається, так і не навчився.
— Ти все зробила так, Кіро. Навіть занадто, — додаю, скоса глянувши на неї. — Це мені варто було краще контролювати себе.
Вона трохи совається на сидінні, підбираючи зручніше положення, й замислено торкається пальцями шиї. Від цього невинного жесту я мимоволі міцніше стискаю кермо.
— А ви мене часом вкусити не хотіли?
«Хотіли!» — охоче відгукується вовк.
Мовчи, заразо.
— Хотів, — після нетривалих вагань визнаю, вирішивши, що брехати їй було б особливо паскудно.
Краєм ока помічаю, як Кіра здіймає брови. Очікую чергової порції запитань, можливо, навіть певного занепокоєння, однак ця дивовижна жінка лише задумливо проводить пальцем по тому самому місцю, якого нещодавно торкалися мої зуби.
— Цікаво… А це у вас такий своєрідний прояв ніжності?
Мало не пропускаю потрібний поворот. Доводиться пригальмувати й пропустити автомобіль, що рухається сусідньою смугою, перш ніж вдається сформулювати бодай якусь відповідь. От як пояснити їй специфіку шлюбної мітки, не розповідаючи про істинність? І, власне, як розповісти про істинність дівчині, яку знаю декілька днів?
— Це трохи складніше, ніж ти думаєш, — нарешті промовляю.
На щастя, Кіра цього разу не наполягає. Киває й повертається до вікна, залишаючи мене наодинці з украй неприємними роздумами. Рано чи пізно доведеться ознайомити її з особливостями стосунків між перевертнями, і краще зробити це до того, як ми знову опинимося в ситуації, подібній до сьогоднішньої.
От тільки є одна річ, у якій мені спершу необхідно розібратися самому.
Якби Кіра не була моєю істинною, чи хотів би я бачити її поруч із собою?
Озираюся на дівчину, яка, помітивши знайому пекарню, притуляється носом до скла й сумно повідомляє, що там печуть найсмачніші булочки з корицею. Пригадую її вчорашні жарти, безцеремонне господарювання на моїй кухні, теплі долоні й ту зосереджену складочку між бровами, яка з'являється, коли вона працює з документами. А ще те, з яким задоволенням учора слухав її сміх, хоча навіть не знав, що саме розвеселило дівчину.
#73 в Фентезі
#13 в Міське фентезі
#245 в Любовні романи
#58 в Любовне фентезі
Відредаговано: 22.11.2026