Мій бос - альфа

16

Його погляд затримується на моїх губах, і від цього в животі приємно лоскоче. Мені здається, що Демір Владленович ось-ось мене поцілує, і я вже мимоволі подаюся йому назустріч, проте він чомусь зволікає. Лише ніжно гладить великим пальцем мою щоку, від чого шкіра під його дотиком стає неймовірно чутливою.

— Кіро… — тихо промовляє він, торкаючись своїм чолом мого.

Від цієї хрипкої, майже інтимної вимови мого імені тілом пробігають мурашки. Навіть не підозрювала, що очікування поцілунку може бути настільки хвилюючим. Між нашими губами залишаються лічені міліметри, я відчуваю його тепле дихання й уже фізично не витримую цієї близькості. Хочеться трохи підвестися навшпиньки, бодай ненароком торкнутися його губ, аби лише не мучитися цією солодкою невизначеністю.

Зрештою, він сам мене цілує, і я мимоволі заплющую очі від задоволення. Його губи виявляються такими приємними на дотик, що мені хочеться продовжити цю мить якомога довше. У грудях млосно щемить, а кінчики пальців, якими досі стискаю його футболку, починають поколювати від хвилювання. Неймовірно ніжний, майже невагомий поцілунок тільки розпалює бажання відчути більше, і я несміливо розтуляю губи.

Чоловік тихо, з якоюсь особливою насолодою видихає, і цей ледь чутний звук остаточно позбавляє мене сором'язливості. Обіймаю його за шию, притискаючись ближче, й відчуваю, як від моєї ініціативи він увесь напружується. Є щось до біса приємне в тому, як відгукується його тіло на мою ласку, як частішає його дихання і як з кожною секундою йому дедалі важче цілувати мене з колишньою обережністю.

А коли з його грудей виривається низьке, задоволене гарчання, мене обдає таким жаром, що я й сама мимоволі стогну йому в губи. Стоп кран остаточно зривається. Його руки спускаються до моїх стегон, міцно стискають їх, і я навіть не встигаю збагнути, що відбувається, як опиняюся на кухонній стільниці. Демір Владленович влаштовується між моїх колін і знову припадає до моїх губ. Від колишньої обережності майже нічого не залишається. Він цілує жадібно, а я ледве встигаю відповідати, дедалі сильніше притискаючись до нього. Пальці чоловіка ковзають під край футболки й завмирають на оголеній шкірі, від чого я мимоволі здригаюся.

Мені ще ніколи не доводилося бачити його таким. Навіть учора, коли він ледве давав собі раду через повний місяць, у кожному його русі відчувався певний контроль. Зараз же складається враження, що чоловік геть забув про необхідність стримуватися. Та й сама я поводжуся не надто розсудливо, бо, коли його губи переміщуються до кутика мого рота, а звідти до щелепи, охоче відхиляю голову, дозволяючи йому цілувати мою шию.

Відчуваю біля самого вуха його гарячий подих, а тоді легкий дотик зубів до шкіри.

Демір Владленович раптом завмирає.

Спочатку мені навіть здається, що я ненароком зробила йому боляче, надто міцно вчепившись у волосся, проте чоловік різко випростовується й відступає, забираючи від мене руки. Міцно заплющує очі, стискає щелепи, а з його горла виривається таке низьке, утробне гарчання, що я мимоволі завмираю.

Кілька секунд він стоїть нерухомо, важко дихаючи, а тоді відвертається й проводить долонею по обличчю. Помічаю, як тремтять його пальці, й остаточно переконуюся, що сталося щось значно серйозніше за звичайне збентеження після поцілунку.

— Деміре Владленовичу? — невпевнено озиваюся, поправляючи задертий поділ футболки.

— Хвилинку, Кіро, — хрипко відповідає він, здіймаючи руку, і робить ще один глибокий вдих.

Слухняно замовкаю, хоча запитань у мене з кожною секундою більшає. Невже його вовк знову намагається перехопити контроль? Але ж іще кілька хвилин тому чоловік запевняв, що чудово почувається. Та й цілував мене, наскільки можу судити, саме Демір Владленович. Принаймні мені дуже хочеться в це вірити.

Нарешті він повертається до мене, і я з подивом помічаю золотавий відблиск у його очах. Щоправда, цього разу добре бачу, як поступово змінюється колір райдужок, набуваючи звичного темного відтінку.

— Вибач, — промовляє чоловік, опускаючи погляд на мої оголені коліна. — Трохи захопився.

Від такої характеристики того, що щойно між нами відбулося, мені аж щоки теплішають. Хочу запевнити його, що вибачатися немає за що, адже я сама з неабияким ентузіазмом брала участь у цьому неподобстві, однак Демір Владленович не дає мені нагоди відповісти.

— Збирайся. Я поки заведу машину, — розпоряджається він, забираючи зі столу телефон та ключі.

Проводжаю чоловіка розгубленим поглядом. Здається, він навмисно уникає дивитися в мій бік, бо навіть біля дверей не озирається. Лише коли гримають, зачиняючись, вхідні двері, дозволяю собі розслабитися, й повільно сповзаю на підлогу.

Коліна трохи підкошуються, тож доводиться спертися долонею об край стільниці. Торкаюся пальцями губ, які досі зберігають тепло його поцілунків, а тоді мимоволі проводжу рукою по шиї, пригадуючи дотик зубів. Саме після цього він так різко відсторонився. Невже злякався, що може мене вкусити?

Дивна річ, але можливий укус хвилює мене зараз значно менше, ніж той факт, що Демір Владленович пішов, залишивши мене на кухні саму. Ще хвилину тому я була готова цілуватися з ним до обіду, а тепер маю перевдягнутися, сісти поруч в автомобіль і якимось чином повернутися до виконання обов'язків особистої помічниці.

І як, цікаво, він собі це уявляє?

Бо особисто я вже навіть не певна, що зможу звертатися до нього на ім'я та по батькові, не згадуючи при цьому, як приємно було відчувати його губи на своїй шиї.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше