Кіра
Мені сниться, що я лежу на пляжі, десь на Мальдівах, і гріюся під лагідним сонечком. Щоправда, сонечко чомусь дихає мені в потилицю, а пісок під щокою підозріло нагадує чоловічий біцепс. Та й узагалі на Мальдівах, наскільки мені відомо, не заведено обіймати туристок за талію, поки ті сплять.
Розплющую очі й кілька секунд розглядаю незнайому спальню, сірі штори, крізь які пробивається ранкове світло, намагаючись пригадати, де я. А тоді помічаю чоловічу руку на своєму животі й остаточно прокидаюся.
Мамо рідна…
Обережно повертаю голову. За моєю спиною мирно спить Демір Владленович. Причому спить так міцно, що навіть не реагує, коли я намагаюся трохи відсунутися. Його обличчя розслаблене, чорне волосся розкуйовджене, губи ледь розтулені. І, господи помилуй, який же він гарний, коли не супиться!
От тільки є одна малесенька обставина, яка неабияк заважає мені насолодитися видовищем.
Мій начальник знову голий.
Поволі опускаю очі на ковдру, під якою опинилися ми обоє, і подумки відтворюю події минулого вечора. Вечеря, фільм, обійми на дивані… Потім пригадую, як прокинулася посеред ночі від того, що мені в долоню тицявся холодний вологий ніс. Запросила вовчика до себе, обійняла його й заснула, страшенно задоволена тим, що маю таку чудову волохату грілку.
І хто ж, питається, міг передбачити, що до ранку грілка облисіє?!
Намагаюся вибратися з-під чоловічої руки, проте Демір Владленович невдоволено сопе й підгрібає мене до себе. Ще й носом у шию заривається, від чого по всьому тілу розбігаються мурашки.
— Деміре Владленовичу, — пошепки кличу, обережно торкаючись його передпліччя.
Жодної реакції. Навіть не ворухнувся.
— Деміре Владленовичу! — повторюю вже голосніше, намагаючись підняти його руку.
Чоловік щось нерозбірливо бурмоче й притискає мене міцніше. Відчуваю на потилиці його теплий подих, і мені доводиться зібрати докупи всі залишки здорового глузду, щоб не розтанути в цих обіймах. Бо, якщо вже відверто, прокидатися поруч із таким чоловіком дуже навіть приємно. Особливо коли він не збирається вичитувати тебе за запізнення, а натомість поводиться так, наче ти його улюблена подушка.
Але ж це мій бос!
— Чорногоре! — вигукую, остаточно зневірившись у дієвості ввічливого звертання.
— М-м-м? — нарешті озивається він, навіть не розплющуючи очей.
— Ви голий, — повідомляю, відчуваючи, як починають палати вуха.
— Знаю, — сонно відказує чоловік.
Від цієї незворушної відповіді мені аж мову відбирає. Кілька секунд лежу, витріщаючись на стіну й намагаючись визначити, хто з нас двох несповна розуму.
— І вас нічого не бентежить?! — обурююся, нарешті вивільнивши руку з його обіймів.
Демір Владленович розплющує очі. Спочатку дивиться на мене, потім на власну руку, якою досі обіймає мою талію, і, здається, лише тепер до нього доходить увесь масштаб катастрофи.
— Бляха… — видихає він, відкидаючи голову на подушку.
О! Нарешті адекватна реакція!
Чоловік забирає руку й перевертається на спину, поправляючи ковдру. Я ж негайно відповзаю на свою половину ліжка й сідаю, притискаючи до грудей подушку. Щоки палають, волосся стирчить у різні боки, а серце гупає так, що, зважаючи на його слух, приховувати своє збентеження навіть немає сенсу.
— Я засинала з вовком, — повідомляю про всяк випадок. — Великим, чорним і волохатим.
— Пам'ятаю, — сухо відказує він, проводячи долонею по обличчю.
— А прокинулася з вами.
— Кіро, я бачу, — зітхає Демір Владленович, спираючись на лікоть.
— Ну, а я звідки знаю! Може, ви ще не до кінця прокинулися.
Чорногор дивиться на мене так, що мимоволі хочеться захихотіти. Особливо зважаючи на те, що в нього на щоці відбився шов від подушки, а одне пасмо волосся кумедно стирчить догори. Зовсім не пасує до образу грізного керівника.
— Як ти спала? — несподівано цікавиться він, розглядаючи мою заспану фізіономію.
— Чудово. Поки ви не полисіли.
На його обличчі з'являється такий непідробний подив, що я таки не витримую й регочу. Демір Владленович кілька секунд намагається зберігати серйозний вигляд, проте кутики його губ зрадницьки сіпаються.
— Руденко, ти колись договоришся, — застерігає він, хоча в голосі вже немає колишньої суворості.
— Та я ж із найкращих міркувань! — запевняю, витираючи сльозинки з кутиків очей. — До речі, а як ви почуваєтеся?
Усмішка з його обличчя поступово зникає. Чоловік замислюється, ворушить плечима, стискає й розтискає пальці, наче перевіряє, чи все на місці. А тоді озирається на вікно, за яким уже давно розвиднілося.
— Добре, — відповідає з такою неприхованою розгубленістю, що мені стає не до сміху.
— Справді? — перепитую, відкладаючи подушку.
— Я вперше проспав усю ніч під час повного місяця, — промовляє він, сідаючи й притримуючи ковдру на стегнах.
Від цих слів у мене аж серце стискається. Пригадую, який вигляд він мав учора, як тремтіли його руки, як болісно напружувалося обличчя від кожного звуку знадвору. Невже йому щомісяця доводиться переживати подібне? І скільки ж років він отак мучиться?
— І давно у вас таке? — запитую, підбираючи під себе ноги.
— Відколи пам'ятаю себе, — відповідає Демір Владленович і сідає на край ліжка.
Підсуваюся ближче й, не втримавшись, прибираю неслухняне пасмо з його чола. Чоловік повертається до мене, і я лише тепер усвідомлюю, наскільки інтимний цей жест. Проте забрати руку не встигаю. Він перехоплює моє зап'ястя, притискає долоню до своєї щоки й на кілька секунд заплющує очі.
— Дякую, — тихо промовляє, погладжуючи великим пальцем внутрішній бік мого зап'ястя.
Це просте слово чомусь зворушує мене значно більше, ніж усі його вчорашні обійми. Відчуваю під долонею тепло чоловічої шкіри, жорстку щетину й ловлю себе на тому, що мені хочеться знову його пригорнути. Причому цього разу не з терапевтичною метою.
#73 в Фентезі
#13 в Міське фентезі
#245 в Любовні романи
#58 в Любовне фентезі
Відредаговано: 22.11.2026