Мій бос - альфа

14

Демір
За вікнами виє зграя, а мені вперше за багато років начхати. Стою посеред власної кухні, обіймаю секретарку й намагаюся збагнути, якого біса зі мною відбувається. Ще кілька хвилин тому ладен був розтрощити тут усе до останньої чашки, а зараз найбільше непокоїть те, що Кіра може надумати забрати руки з моєї спини.

«А я казав, що нам потрібна істинна!» — нагадує про себе вовк, якому, судячи з усього, сьогодні випав найщасливіший день у житті.

Заткнися. Дай хоч трохи насолодитися тишею.

Від її долонь крізь тонку тканину сорочки розходиться приємне тепло. Навіть дихати стає легше. Нікуди не зникає загострений слух, я досі чую кожного придурка, якому закортіло повити серед білого дня, проте ці звуки більше не викликають бажання повідривати їм голови.

Зазвичай напередодні повного місяця я скасовую зустрічі, запасаюся терпінням і готуюся до кількох паскудних ночей. Спати вдається уривками, їжа не смакує, від найменшого подразника хочеться трощити меблі. За роки життя з вовком я перепробував чимало способів полегшити свій стан, починаючи від виснажливих фізичних навантажень і закінчуючи препаратами, від яких наступного дня ледве міркував. А тут, виявляється, достатньо було обійняти жінку. Щоправда, не абияку, а конкретну. І саме ця обставина мене неабияк злить.

Я не звик залежати від когось. Тим паче від двадцятип'ятирічної дівчини, яка з'явилася в моєму житті кілька днів тому й відтоді методично руйнує звичний уклад. Що мені тепер, щомісяця викликати її до себе додому й просити, щоб погладила по голівці?

«Можна й частіше», — із неабияким ентузіазмом підхоплює звір.

От коли мені знадобиться твоя думка, обов'язково поцікавлюся.

Кіра трохи відхиляється, і я, замість того щоб відпустити її, міцніше обхоплюю за талію. Вона задирає голову, лоскочучи волоссям моє підборіддя, й усміхається.

— Вам уже краще?

— Значно, — відповідаю, мимоволі ковзаючи очима по її губах.

Дівчина стоїть так близько, що мені достатньо трохи нахилитися, аби їх торкнутися. І, бляха, я навіть уявляю, як вона відреагує. Спочатку, мабуть, здивується, потім спробує щось сказати, а тоді…

— Деміре Владленовичу, ви мене зараз навпіл переламаєте.

От же ж дідько! Послаблюю хватку й дозволяю їй відступити. Шкіра під сорочкою досі зберігає тепло її долонь, і мені коштує неабияких зусиль не притягнути Кіру назад. От же ж бісова залежність! Ще кілька хвилин тому я збирався відправити її додому, а тепер ладен вигадати будь-який привід, аби вона залишилася.

— Може, вам просто тактильного контакту бракує? — припускає Кіра, поправляючи розкуйовджене волосся.

— Не зловживай моїм терпінням, — застерігаю, хоча, судячи з її вдоволеної фізіономії, налякати цю нахабу мені сьогодні не вдасться.

Забираю зі стільниці телефон, маючи намір попередити Яніну, що помічниця затримається. Проте варто Кірі відійти до столу, щоб зібрати свої речі, як у скронях знову починає неприємно пульсувати. Поки що терпимо, але я надто добре знаю власний організм, щоб плекати ілюзії.

— Залишишся тут.

Кіра припиняє порпатися в сумочці й озирається.

— Це ви мене просите чи наказуєте?

Відриваюся від екрана. Ще вчора мені навіть на думку не спало б обговорювати з підлеглою доречність своїх розпоряджень.

— А є різниця?

— Величезна, — відказує вона, притримуючи рукою ремінець сумочки. — У першому випадку я залишуся, бо сама цього хочу. У другому — бо ви мій начальник.

Хитро. І, що найприкріше, цілком слушно.

«Попроси її, Деміре. Вона ж не відмовить».

Кидаю телефон на стільницю й упираюся в неї долонями. Мені простіше вмовити раду директорів погодитися на багатомільйонну авантюру, ніж зараз вимовити одне кляте слово.

— Залишся, — виходить не дуже схоже на прохання, і я видихаю. — Будь ласка.

Кіра розпливається в усмішці, відкладає сумочку й підходить до мене.

— Добре, — просто киває.

І все. Жодного тріумфу з приводу того, що їй вдалося домогтися свого, жодних підколів. Натомість ця дивна жінка бере мене за руку, проводить великим пальцем по кісточках і запитує, чи не хочу я прилягти.

Мене аж пересмикує від того, наскільки приємним виявляється цей простий жест. Дивлюся на наші руки, на її тоненькі пальці, якими вона ледь обхоплює мою долоню, і вкотре переконуюся, що добром усе це не закінчиться.

За кілька хвилин перебираємося до вітальні. Поки залагоджую робочі питання з Яніною, Кіра встигає обрати фільм і вмоститися на дивані. Ще й декоративну подушку під спину підкладає, хоча я завжди вважав її абсолютно непотрібним предметом інтер'єру. Сідаю поруч, відкидаючись на спинку.

На екрані якогось чоловіка знаходять мертвим у підвалі, а моя помічниця з неабияким ентузіазмом береться розплутувати справу разом із головним героєм. Я ж нарешті застібаю сорочку, бо вже кілька разів помічаю, як її очі мандрують моїм торсом. Не те щоб мені було неприємно, але, бляха, я й без того сьогодні ледве даю собі раду. 

Під лопаткою неприємно сіпає, шию зводить від напруги.

«Посунься до неї», — радить вовк.

І без тебе знаю.

«То чого сидиш?»

Бо, на відміну від тебе, маю хоч якісь залишки гордості.

Кіра, мабуть, помічає, що я раз у раз розтираю скроню, бо зменшує гучність телевізора й поплескує себе по стегнах.

— Хочете прилягти?

— Ні, — відрізаю, навіть не глянувши в її бік.

— Як знаєте.
І спокійнісінько повертається до перегляду. Навіть не вмовляє, зараза!

Хвилин п'ять чесно намагаюся зосередитися на сюжеті, доки черговий напад головного болю не змушує мене переглянути свої принципи. Зрештою, це мій будинок, мій диван і моя секретарка. Щоправда, остання, боюся, з таким формулюванням не погодиться.

— Посунься трохи, — прошу, торкаючись її коліна.

Кіра слухняно перебирається ближче до підлокітника, а я вкладаюся головою їй на стегна. Певен, її обличчя зараз настільки самовдоволене, що я цього просто не витримаю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше