Кіра
Замість того щоб відповісти на моє запитання, Демір Владленович відсуває порожню тарілку й підіймається з-за столу. Судячи з того, як невдоволено він супиться, наша розмова добігає кінця саме тоді, коли стає по-справжньому цікавою.
— Тобі вже час. Перевдягнуся та проведу тебе.
Його небажання відповідати лише підтверджує мою здогадку. Схоже, співбесіду я успішно пройшла завдяки тій милій волохатій тваринці, а не своїм професійним якостям. І це, між іншим, трохи ображає.
Поки начальник перевдягається, збираю зі столу брудний посуд, складаю порожні контейнери й викидаю їх у смітник. Заодно намагаюся впорядкувати в голові всю отриману за сьогодні інформацію. Виходить, перевертні живуть серед звичайних людей, керують компаніями, укладають багатомільйонні контракти й навіть користуються послугами доставки їжі. А я, нічого не підозрюючи, три дні працюю на одного з них.
Цікаво, скільки ще представників нашого колективу мають хвости?
Згадую Максима з його теорією про прослуховування й усміхаюся. От би він здивувався, дізнавшись, що нашому начальникові для цього навіть спеціальне обладнання не потрібне.
За кілька хвилин Чорногор повертається в темних штанах і білій сорочці, яку ще не встиг застебнути. В одній руці тримає телефон, іншою намагається впоратися з ґудзиками. Я ж подумки нарікаю на власну цікавість, бо замість того, щоб чемно відвести очі, знову розглядаю його прес.
І навіщо, питається, чоловікові, який цілими днями просиджує в кабінеті, стільки м'язів? Чи то в перевертнів від природи така статура? Треба буде якось поцікавитися, коли він буде в кращому гуморі. Якщо, звісно, такий день узагалі настане.
— Я попереджу Яніну, що ти сьогодні більше не повернешся до офісу, — повідомляє Демір Владленович, розблоковуючи телефон.
Хочу заперечити, що в мене ще купа роботи, однак саме в цей момент знадвору долинає протяжне вовче виття. Від несподіванки аж здригаюся й озираюся на панорамні вікна, за якими видніється залите сонцем подвір'я.
Господи, серед білого дня! Вони тут що, зовсім не переймаються тим, що хтось сторонній може їх почути?
До першого голосу додається другий, трохи нижчий, а тоді звідкись іздалеку озивається третій. За лічені секунди їх стає стільки, що вже не можу розрізнити окремих звуків. Від цього багатоголосого виття волосся на потилиці стає дибки, та значно більше мене лякає реакція начальника.
Демір Владленович завмирає посеред кухні, так і не завершивши розпочатої дії. Його обличчя стрімко блідне, на шиї напружуються сухожилля, а пальці вільної руки стискаються в кулак із такою силою, що аж кісточки біліють. Чоловік важко ковтає, і я помічаю, як під розстебнутою сорочкою різко здіймаються груди.
— Деміре Владленовичу, вам погано? — сполохано підскакую до нього, геть забувши про те, що ще кілька хвилин тому збиралася триматися від нього на шанобливій відстані.
— Не підходь, — гарчить він, навіть не повертаючи голови в мій бік.
Зупиняюся, але лише на мить. Зблизька його стан здається ще гіршим: на скронях виступають краплинки поту, дихання стає дедалі важчим, а рука, у якій він тримає телефон, помітно тремтить. Таке враження, наче чоловік відчайдушно намагається стримати щось, що завдає йому фізичного болю.
Не знаючи, чим допомогти, мимоволі торкаюся його стиснутого кулака. І відбувається щось дивовижне. Пальці Деміра Владленовича одразу ж розслабляються, а сам він різко опускає голову, приголомшено дивлячись на наші руки.
Я й сама не менше здивована. Обережно проводжу великим пальцем по його кісточках, і чоловік судомно видихає. Невже йому справді стає легше від мого дотику?
Здіймаю очі й зустрічаюся з його поглядом. Темні райдужки, у яких ще донедавна не помічала нічого незвичайного, тепер відливають золотом. Цей колір то тьмяніє, то знову стає яскравішим, і я не можу позбутися відчуття, що зараз на мене дивиться не лише Демір Владленович.
— Це через виття? — тихо запитую, не відпускаючи його руки.
Він ледь помітно киває, стискаючи щелепи. Знадвору долинає черговий протяжний звук, і чоловік мимоволі здригається всім тілом. Мені раптом стає так шкода його, що я остаточно забуваю про субординацію, здоровий глузд і власну обіцянку більше не проявляти ініціативи на роботі. Поволі здіймаю вільну руку й торкаюся долонею його напруженої щелепи.
Демір Владленович заплющує очі й довго, з тихим стогоном, видихає. Під моїми пальцями відчувається гаряча шкіра, жорстка щетина й ледь вловиме тремтіння м'язів. Проте варто мені провести долонею вище, до вилиці, як напруга поступово зникає. Обережно повторюю рух, погладжуючи його щоку, і з подивом помічаю, що чоловік трохи нахиляє голову назустріч моїй руці.
Точнісінько так само робив його вовк, коли я чухала йому живіт.
Від цього усвідомлення в грудях розливається незрозуміла ніжність. Ще вчора мені хотілося прибити цього нестерпного чоловіка за його владні замашки, а зараз я готова простояти поруч із ним хоч увесь день, аби тільки йому стало легше.
— Ти граєшся з вогнем, — хрипко вичавлює він, розплющуючи очі.
У його голосі стільки неприхованої напруги, що за інших обставин я б неодмінно дослухалася до попередження. Однак зараз чомусь зовсім не хочеться відступати. Та й важко сприймати його погрози серйозно, коли він досі притискається щокою до моєї долоні.
— Ви мене звільните? — запитую, ледь стримуючи усмішку.
— Нізащо.
Відповідь настільки категорична й миттєва, що моє серце пропускає удар. Чорногор, здається, й сам не очікує від себе такої відвертості, бо невдоволено хмуриться, але забирати свої слова назад не поспішає.
— Тоді не страшно, — шепочу ледь чутно.
Не даючи йому нагоди заперечити, обережно обіймаю чоловіка за талію й притискаюся щокою до його оголених грудей. Від нього пахне знайомими парфумами і ще чимось невловимо приємним, від чого мені самій хочеться заплющити очі. Ним, пахне ним самим…
#73 в Фентезі
#13 в Міське фентезі
#245 в Любовні романи
#58 в Любовне фентезі
Відредаговано: 22.11.2026