Кіра
Щойно Демір Владленович прикриває стратегічно важливі місця свого тіла халатом, до мене нарешті повертається здатність конструктивно мислити. Щоправда, думок у голові стільки, що я навіть не знаю, з якої почати. Мій начальник — вовк. Справжнісінький вовк, якому я щойно чухала пузько! І поки намагаюся збагнути, як узагалі таке можливо, цей самий начальник стоїть посеред вітальні й дивиться на мене так, наче це я тут влаштувала щось надзвичайне.
— Що ти тут, блять, робиш?!
Від несподіванки здригаюся й міцніше стискаю ручки пакетів. Мало того, що гарчить, так іще й на «ти» перейшов. Хоча після того, як я бачила його голим і називала хорошим хлопчиком, дотримуватися субординації, мабуть, уже немає особливого сенсу.
— Я вам обід привезла, — пояснюю, трохи підіймаючи пакети. — Ви ж учора сказали, що погано почуваєтеся, а сьогодні на роботу не прийшли. Яніна не могла до вас додзвонитися, от я й подумала…
— Де ти взяла мою адресу? — перебиває він, і за тим, як напружуються м'язи на його обличчі, розумію, що здавати кадровичку в жодному разі не можна.
— У мене хороші пошукові здібності.
— Кіро!
— Та яка зараз різниця?! — не витримую нарешті, бо його обурення починає здаватися мені геть недоречним. — Ви щойно були вовком! ВОВКОМ, Деміре Владленовичу! А ще хвилину тому лежали переді мною догори пузьком і вимагали, щоб я вас погладила!
Від останніх слів його обличчя набуває такого виразу, що мені мимоволі хочеться зробити крок назад. Однак, зважаючи на те, що найстрашніше, мабуть, уже сталося, вирішую скористатися нагодою й нарешті з'ясувати, що тут коїться.
— Ви перевертень?
Чорногор заплющує очі й кілька секунд мовчить, масажуючи перенісся. Не знаю, до кого він подумки звертається по допомогу, але, судячи з виразу обличчя, навіть вищі сили сьогодні не на його боці.
— Так.
Чекаю на продовження, але чоловік, схоже, вважає свою відповідь цілком вичерпною. Отак просто? Без жодних пояснень? Я, між іншим, двадцять п'ять років прожила з твердим переконанням, що перевертні існують виключно у фільмах та любовних романах!
— А той вовк, який за мною гнався, теж людина? І тут усі такі? Господи, то ви справді чуєте, про що ми розмовляємо в кімнаті відпочинку?!
— Кіро, сядь, — втомлено наказує він, вказуючи на диван.
Слухняно опускаюся на край сидіння, ставлю пакети на журнальний столик і лише тепер помічаю, як сильно тремтять мої руки. Схоже, організм нарешті вирішує відреагувати на пережитий стрес. Ще трохи, і я або розплачуся, або почну істерично реготати. Обидва варіанти здаються однаково ймовірними.
Демір Владленович помічає мій стан, і його роздратування трохи вщухає. Він виходить із вітальні, а повертається вже зі склянкою води, яку простягає мені.
— Пий.
Роблю кілька ковтків і з вдячністю дивлюся на нього. Дивовижно, але навіть тепер, знаючи, що цей чоловік здатен перетворитися на величезного хижака, я його не боюся. Того сірого вовка боялася до нестями, а от чорного, щойно він став між нами, чомусь сприйняла як захисника. І навіть зараз, коли Чорногор стоїть на відстані витягнутої руки, мені значно спокійніше, ніж було дорогою до його будинку.
— Дякую, що врятували мене, — тихо промовляю, обхопивши склянку обома долонями. — Я справді думала, що він мене загризе.
На обличчі начальника щось змінюється. Він уважно оглядає мене, затримуючись на колінах, якими я добряче приклалася до асфальту під час падіння.
— Він тебе вкусив? Подряпав?
— Ні, не встиг. Я тільки впала, коли ви вистрибнули з-за кущів.
Чорногор коротко киває, проте не відходить, доки не переконується, що на мені справді немає серйозних ушкоджень. А я тим часом згадую, як його вовк підставляв мені живіт, і не можу стримати усмішки. От же ж контраст! Зараз стоїть такий суворий, насуплений, а кілька хвилин тому мало не муркотів від задоволення.
— А вам справді подобається, коли пузько чухають?
— Не починай.
— Та мені просто цікаво! Ви так кумедно…
— Кіро, — загрозливо гарчить він.
І тут мене остаточно прориває. Затуляю рота долонею, намагаючись стримати сміх, але що похмурішим стає обличчя Деміра Владленовича, то важче мені опанувати себе. Господи, як я тепер працюватиму з ним? Як сидітиму на нарадах, слухатиму його грізні розпорядження й не згадуватиму, як він совався по асфальту, вимагаючи почухати животик?
— Вибачте, — нарешті видихаю, витираючи сльози з кутиків очей. — Це, мабуть, нервове.
— Сподіваюся.
Поки начальник намагається спопелити мене поглядом, згадую про їжу. Дістаю з пакетів контейнери й із полегшенням переконуюся, що бульйон не розлився, хоча сирники, схоже, добряче потрусило.
— Я не знала, що ви перевертень, тому замовила звичайну їжу. Курячий бульйон, картоплю, телятину. До речі, ви ж їсте приготоване м'ясо? Чи вам треба було сирого привезти?
Чоловік повільно переводить очі з контейнерів на мене.
— Я не собака.
— Ну, це я вже зрозуміла, — запевняю його й, не втримавшись, додаю: — Хоча поводитеся ви часом…
— Навіть не думай закінчувати це речення.
Прикушую губу й повертаюся до пакетів. Мабуть, варто припинити знущатися з людини, яка щойно врятувала мені життя. Тим паче що від запаху їжі в самої починає бурчати в животі. Через усю цю пригоду я так і не встигла пообідати.
— Ти їла сьогодні? — несподівано запитує начальник.
— Снідала.
Він невдоволено хмуриться, забирає зі столика контейнери й прямує вглиб будинку, наказавши йти за ним. Не сперечаюся, хоча вже трохи дивуюся, наскільки швидко звикаю до того, що мій бос виявився не зовсім людиною. Можливо, усі його попередні дивацтва просто добре підготували мене до сьогоднішнього відкриття.
Кухня в Чорногора величезна, із темними меблями, мармуровою стільницею та панорамними вікнами, за якими видніється заднє подвір'я. Поки я розглядаю інтер'єр, чоловік дістає з шафки тарілки й розкладає їжу на двох. Причому мені дістається чи не більша порція телятини.
#73 в Фентезі
#13 в Міське фентезі
#245 в Любовні романи
#58 в Любовне фентезі
Відредаговано: 22.11.2026