Звір вишкірює зуби й глухо гарчить, неквапливо наближаючись до мене. І хоча розум відчайдушно волає, що треба негайно забиратися звідси, тіло відмовляється слухатися. Я стою посеред тротуару, вчепившись у ручки пакетів, і навіть дихати боюся, спостерігаючи за тим, як хижак скорочує відстань між нами.
Може, він ручний? Ну, тримають же люди вдома всіляких екзотичних тварин. Хтось заводить єнотів, хтось — пітонів, а якийсь місцевий багатій, цілком імовірно, вирішив завести вовка.
Щоправда, судячи з того, як звір припадає до землі, притискаючи вуха до голови, дресируванням його власник особливо не переймався.
— Хороший песик… — видавлюю із себе тремтячим голосом і роблю обережний крок назад.
Звір гарчить ще голосніше, а тоді кидається в мій бік. З горлянки виривається такий пронизливий вереск, що я й сама не підозрювала про наявність у себе подібних вокальних здібностей. Рвучко розвертаюся й мчу вулицею, геть забувши про те, що від хижаків, здається, бігати не рекомендують. Пакети гупають по стегнах, сумочка сповзає з плеча, а позаду чується тупіт лап і моторошне клацання зубів.
— Допоможіть! Люди! Рятуйте!
Та бодай хтось визирнув би з вікна! Навіщо вам, трясця, такі величезні будинки, якщо в них немає жодної живої душі?!
Від жаху вже майже не відчуваю ніг, а в голові крутиться одна безглузда думка: якщо виживу, більше ніколи в житті не проявлятиму ініціативи на роботі. Хай Чорногор хоч від голоду помирає у своєму клятому особняку!
Раптом просто переді мною з-за високого живоплоту вистрибує ще один вовк. Величезний, чорний, із такими масивними лапами, що я навіть не уявляю, як ця громадина примудрилася перестрибнути двометрову огорожу.
Різко гальмую, перечіпаюся через власні ноги й гепаюся на дупу. Один із пакетів падає поруч, другий якимось дивом залишається в руці, хоча зараз мені вже глибоко начхати і на бульйон, і на телятину, і на гроші, які за них заплатила.
Ну все. Приїхала.
Зажмурююся, інстинктивно затуляючи обличчя руками, однак замість болю відчуваю лише потужний порив повітря, коли чорний звір проскакує повз мене. За спиною лунає таке люте гарчання, що шкірою розсипаються мурашки.
Обережно розплющую очі й озираюся. Чорний вовк стоїть між мною та моїм переслідувачем, загрозливо вишкіривши ікла. Шерсть на його загривку настовбурчується, а з грудей виривається низьке, вібруюче гарчання, від якого мені, за всіма законами здорового глузду, мало б стати ще страшніше.
Натомість серце чомусь радісно тріпоче, і крізь паніку пробивається дивне відчуття полегшення. Та й гарчання це якесь до біса знайоме. Аж хочеться пообіцяти, що більше не запізнюватимуся на роботу.
Господи, Кіро, ти вже геть здуріла?!
Тим часом сірий вовк задкує, підібгавши хвоста. Ще кілька секунд тому ця тварюка збиралася мною пообідати, а тепер навіть не наважується підвести морду. Чорний робить загрозливий випад у його бік, і переслідувач, жалібно заскавулівши, розвертається та щодуху мчить геть.
От тільки радіти порятунку я не поспішаю. Бо тепер залишаюся сам на сам із хижаком, який щойно налякав до гикавки іншого, теж, між іншим, чималенького вовка.
Звір розвертається до мене, і я завмираю, так і не наважившись підвестися з асфальту. Кілька секунд він уважно розглядає мене, трохи схиливши масивну голову набік, а тоді його хвіст починає підозріло активно рухатися з боку в бік.
Ем-м-м…
— Дякую? — невпевнено промовляю, бо гадки не маю, як ще поводитися в подібній ситуації.
Вовк видає радісне скавуління, підходить ближче, тицяється холодним носом у моє коліно, а за мить із глухим гупанням завалюється на бік. Не встигаю навіть відсунутися, як ця величезна чорна туша перевертається на спину, підгинає передні лапи й підставляє мені живіт.
Кліпаю очима, намагаючись осмислити побачене. Вовк нетерпляче совається ближче, торкається лапою моєї руки й знову скавулить.
— Ти що… хочеш, щоб я тобі пузико почухала?!
Хвіст із подвоєною силою ляскає по асфальту.
Отакої. Здається, в цьому містечку є хтось із перепадами настрою ще гіршими, ніж у мого начальника.
Обережно простягаю руку й нерішуче торкаюся густої шерсті на вовчому животі. Звір одразу ж заплющує очі, задоволено витягує задні лапи й видає такий кумедний звук, щось середнє між скавулінням і підвиванням, що я мимоволі сміюся. Ще хвилину тому мало не померла від страху, а тепер сиджу посеред вулиці й чухаю пузько величезному хижакові.
— Хто в нас хороший хлопчик? — сюсюкаю, вже сміливіше занурюючи пальці в м'яке хутро. — Хто такий гарнюній? Хто врятував Кіру від поганого вовчика?
Мій рятівник аж очі закочує від задоволення, а коли я на кілька секунд припиняю його гладити, обурено скавулить і підштовхує мою руку носом. Ну хіба можна відмовити такій милій мордочці? Повертаюся до свого заняття, остаточно забувши про те, що взагалі-то приїхала сюди провідати хворого начальника.
— Ой, який же ти солоденький! Так би й пожмякала…
Договорити не встигаю, бо під моєю долонею відбувається щось незрозуміле. М'яке хутро зникає, поступаючись місцем гарячій гладенькій шкірі, а замість волохатого пузька мої пальці намацують цілком людські, до біса рельєфні кубики преса.
Зціпеніло дивлюся на власну руку, що досі лежить на чужому животі, а тоді поволі підіймаю очі, ковзаючи поглядом по широких грудях, могутніх плечах і нарешті добираючись до обличчя… свого начальника. І якщо ще кілька секунд тому мені здавалося, що найстрашніше за сьогодні вже позаду, то тепер я готова з цим посперечатися. Бо переді мною лежить Демір Владленович Чорногор, ще лютіший, ніж учора. І, що найгірше, на ньому немає ані клаптика одягу! Мій мозок гарячково намагається визначити, яка з обставин цієї зустрічі потребує першочергової уваги: те, що мій начальник щойно був вовком, те, що він зараз абсолютно голий, чи те, що я, його особиста помічниця, ще хвилину тому чухала йому пузько, примовляючи, який він хороший хлопчик.
#73 в Фентезі
#13 в Міське фентезі
#245 в Любовні романи
#58 в Любовне фентезі
Відредаговано: 22.11.2026