Кіра
Здається, сьогодні всі планети Сонячної системи вишикувалися в такому порядку, щоб максимально зіпсувати настрій Демірові Владленовичу. Іншого пояснення тому, що відбувається в офісі, я просто не знаходжу.
До десятої ранку він встигає довести до сліз дівчину з бухгалтерії, влаштувати прочуханку керівникові відділу маркетингу й так грюкнути дверима кабінету, що я починаю хвилюватися за цілісність штукатурки. Навіть Яніна, яка, судячи з усього, за роки роботи в компанії виробила неабияку стійкість до директорських вибриків, сьогодні намагається зайвий раз не потрапляти йому на очі.
І це при тому, що вранці на моєму столі знову чекає капучино з величезним мигдалевим круасаном. Щоправда, подякувати за сніданок мені так і не вдається, бо на моє привітне «Доброго ранку!» начальник відповідає якимось незрозумілим звуком, віддалено схожим на гарчання.
Може, у нього роздвоєння особистості? Один Демір Владленович купує мені смаколики, а другий щиро шкодує, що взагалі взяв мене на роботу.
Близько одинадцятої до приймальні зазирає Максим із текою документів. Помітивши мене, чоловік прикладає палець до губ і навшпиньки підкрадається до столу.
— Ну що там? — пошепки цікавиться, киваючи в бік директорського кабінету. — Жити можна?
— Якщо маєш заповіт, то ризикнути варто, — так само тихо відповідаю, від чого Максим аж кривиться.
— Мені договір треба підписати. Терміново.
— То заходь. Він зараз не зайнятий.
— Оце й лякає.
Не встигаю нічого відповісти, як із кабінету долинає роздратоване:
— Максиме, досить шепотітися! Заходь уже!
Юрист блідне, а я мимоволі озираюся на зачинені двері. Та як він, трясця його матері, нас почув?! Ми ж практично одне одному на вухо говоримо!
Максим кидає на мене промовистий погляд, поправляє краватку й вирушає до начальника з таким приреченим виглядом, наче на страту. Я ж вкотре подумки повертаюся до його вчорашнього припущення щодо прослуховування. І якщо раніше ця теорія здавалася мені кумедною, то зараз починаю серйозно розглядати її як цілком імовірну.
Утім, ближче до обіду мені вже не до жартів. Коли Демір Владленович викликає до себе, щоб передати кілька документів, помічаю, що має він не надто здоровий вигляд. Під очима залягли тіні, волосся скуйовджене, а верхні ґудзики сорочки розстебнуті, хоча в кабінеті доволі прохолодно.
— Перенесіть усі зустрічі на наступний тиждень, — наказує він, простягаючи мені теку.
— Усі? Навіть завтрашню з представниками…
— Я нечітко висловився?
Від різкості його тону мимоволі здригаюся. Зазвичай я не надто переймаюся чужим поганим настроєм, але зараз мене чомусь більше турбує його стан, ніж грубість.
— Деміре Владленовичу, ви добре почуваєтеся? — запитую, придивляючись до його обличчя. — Може, вам принести води чи щось із ліків?
Він так пильно на мене дивиться, що починаю шкодувати про свою ініціативність. На кілька секунд мені навіть здається, ніби зіниці в нього стають більшими, хоча, найімовірніше, це просто гра світла.
— Кіро, йдіть працюйте — нарешті промовляє він, і в його голосі відчувається така напруга, що я не наважуюся сперечатися.
Повертаюся до приймальні з неприємним відчуттям, що зробила щось не так. Хоча, здавалося б, що поганого в тому, аби поцікавитися самопочуттям людини? Невже навіть звичайний прояв турботи здатен вивести його з рівноваги?
За пів години двері кабінету відчиняються, і Чорногор виходить із піджаком у руках.
— Мене сьогодні більше не буде. Якщо виникнуть термінові питання, звертайтеся до Яніни.
— Добре, — киваю, але, перш ніж він встигає піти, все-таки не втримуюся: — Вам справді зле?
Демір Владленович зупиняється, міцніше стискаючи піджак. Я вже готуюся почути чергове зауваження щодо своєї надмірної допитливості, однак цього разу він лише втомлено видихає.
— Не дуже добре почуваюся.
І, не додаючи більше ні слова, прямує до ліфта.
Проводжаю його поглядом й тільки тепер усвідомлюю, що чоловік навіть не обідав. Зранку пив каву, потім безперервно працював, нервував, а тепер їде додому хворий.
От же ж упертий бовдур! Сам мене двічі за день нагодувати примудрився, а про себе подбати не здатен.
Решту робочого дня я раз у раз ловлю себе на думках про начальника. Навіть удома, коли готую вечерю, згадую його змарніле обличчя й міркую, чи є кому про нього подбати. З обручкою я його не бачила, та й про дружину або дівчину він нічого не згадував. Хоча, звісно, за два дні знайомства навряд чи мав нагоду ознайомити мене з подробицями свого особистого життя.
А втім, яке мені взагалі до цього діло?
Чоловікові тридцять п'ять років, він керує величезною компанією й заробляє стільки, що може дозволити собі найкращих лікарів, особистого кухаря та цілий штат доглядальниць. Якось уже переживе нездужання без допомоги секретарки, яка ще вчора мало не проклинала його за понаднормову роботу.
Заспокоївши себе цими цілком слушними аргументами, сідаю вечеряти. Щоправда, за кілька хвилин знову замислююся, чи їв сьогодні Демір Владленович хоч щось, окрім того нещасного круасана, який замовив мені, а не собі.
От причепився ж до моєї голови!
***
Наступного ранку директорський кабінет зустрічає мене тишею. Спочатку це навіть тішить, адже сьогодні я приходжу на роботу на п'ятнадцять хвилин раніше й маю нагоду спокійно випити кави, не побоюючись, що хтось вискочить із-за дверей і почне гарчати.
Однак минає восьма, потім дев'ята, а начальник так і не з'являється. Ближче до десятої в приймальні з'являється Яніна, яка, судячи з її заклопотаного вигляду, теж не надто задоволена відсутністю Чорногора.
— Він тобі нічого не повідомляв? — запитує, зупиняючись біля мого столу.
— Ні. А що, сьогодні не приїде?
— Гадки не маю. Зранку намагаюся додзвонитися, але він не відповідає. Добре хоч розпорядився перенести зустрічі.
#73 в Фентезі
#13 в Міське фентезі
#245 в Любовні романи
#58 в Любовне фентезі
Відредаговано: 22.11.2026