Мій бос - альфа

6

Демір

Я ледь не звільняю половину свого довбаного персоналу. І це ще дуже стримана реакція, враховуючи те, що застаю в кімнаті відпочинку. Моя істинна сидить за столом у компанії кількох чоловіків, усміхається, щось жваво розповідає, а один із цих придурків ще й підсовує їй банку варення.

Варення, бляха!

Я замовляю їй сніданок із найкращого ресторану поблизу, а якийсь юрист вирішує, що домашні заготовки його матусі — чудовий спосіб справити враження на мою жінку?!

«Вона ж не твоя жінка?» — єхидно цікавиться вовк.

Саме так.

«Тоді чого ти хочеш відгризти тому хлопцеві руку разом із банкою?»

Гарне запитання. Особливо враховуючи, що я досі не можу позбутися бажання перевірити, чи справді наш юридичний відділ настільки незамінний.

Усе починається з того, що я чую сміх за стіною. Спочатку не звертаю уваги, але потім серед чужих голосів розрізняю її. Кіра сміється дзвінко, щиро, і мій вовк миттєво нашорошує вуха.

«Вона щаслива».

Чудово. Нехай буде щаслива на робочому місці.

«Піди подивися».

І я, дорослий чоловік, власник компанії, який щодня ухвалює рішення на мільйони, слухняно встаю з-за столу, бо внутрішній звір захотів подивитися, як сміється моя нова помічниця. А там, трясця його матері, цілий бенкет! Найгірше, що Кіра навіть не розуміє, через що я лютую. Сидить із круасаном, дивиться на мене величезними очима й щиро дивується, коли дізнається, хто замовив їй сніданок.

«Вона їла?» — одразу цікавиться вовк.

Не знаю.

«Запитай».

Я щойно розігнав половину поверху. Не збираюся тепер цікавитися її апетитом!

«А сирники?»

Ось тут мені справді хочеться вилаятися. Бо я, виявляється, запам'ятав не лише кількість замовлених страв, а й те, що сирники доставляють у спеціальній упаковці, аби вони залишалися теплими. І що з усього цього дістається Кірі? Якийсь нещасний круасан!

«Зате вона поділилася їжею. Хороша дівчинка. Турботлива».

Вона влаштувала посиденьки посеред робочого дня!

«Зате всі її люблять».

Оце мене й бісить найбільше.

До кінця дня я намагаюся зосередитися на роботі, але вовк раз у раз повертається до теми сніданку. Йому не подобається, що я накричав на Кіру. Не подобається, що вона злякалася. І особливо не подобається, що після цього я не замовив їй ще чогось смачненького.

«Може, вечерю?»

Ні.

«Вона сьогодні багато працювала».

Їй за це платять зарплату.

«Тоді квіти».

Я стискаю ручку так, що пластик тріскає між пальцями.

Ще одне слово — і я запишу нас до ветеринара.

Вовк ображено замовкає. Щоправда, ненадовго.

Коли до кінця робочого дня залишається кілька хвилин, я нарешті відкладаю документи. Попереду зустріч із представниками компанії, з якою ми плануємо укласти великий контракт. Зазвичай на такі переговори беру керівника відповідного відділу, але сьогодні вирішую, що присутність особистої помічниці теж буде доречною. Цілком робоче рішення.

«Звісно. І те, що вона сидітиме поруч із тобою в машині, — випадковість».

Замовкни.

«А може, вона захоче повечеряти після зустрічі?»

Ігнорую його, виходжу з кабінету й коротко наказую Кірі збиратися. Вона дивиться на мене так, наче я щойно повідомив про намір продати її в рабство. Потім починає метушитися біля столу, а я прямую до ліфта, поки не передумав брати її із собою. Доводиться притримати двері.

— Чого так довго? — бурчу, коли вона нарешті з'являється в коридорі.

Кіра кидає на мене такий погляд, що я майже чую, як вона подумки посилає мене під три чорти.

«Сердиться», — задоволено повідомляє вовк.

Я помітив.

«Гарна, коли сердиться».

З цим, на жаль, важко сперечатися.

Вона заходить до ліфта, поправляє сумочку на плечі й демонстративно відвертається. Я натискаю кнопку підземного паркінгу, а сам намагаюся не звертати уваги на те, як її запах заповнює тісний простір. Кляте випробування.

До машини дістаємося мовчки. Я знімаю автомобіль із сигналізації, і Кіра, помітивши, що ключі в мене, здивовано поглядає на водійські дверцята. Очевидно, очікує побачити шофера, але запитань не ставить. Поки вона влаштовується на пасажирському сидінні, я обходжу автомобіль і сідаю за кермо. І щойно зачиняю дверцята, розумію, що припустився величезної помилки.

У салоні пахне нею.

Теплий, солодкуватий аромат із ледь помітними квітковими нотками проникає в легені, змушуючи мене міцніше стиснути кермо. Вовк усередині миттєво оживає, задоволено потягується й вимагає вдихнути ще.

«Ближче».

Ні.

«Хоч трохи».

Я за кермом, ідіоте.

«Тоді нахилися до неї».

Боже, дай мені терпіння. Бо якщо цей блохастий продовжить командувати, я таки почну шукати спосіб відокремити його від власної свідомості. Кіра тим часом пристібається, ставить сумочку на коліна та повертається до мене.

— А можна дізнатися, куди ми їдемо?

— На ділову зустріч.

— Це я вже зрозуміла, — відповідає вона з підозріло ввічливою усмішкою. — А куди саме?

Називаю ресторан, у якому на нас чекають партнери, заводжу двигун і виїжджаю з паркінгу. Кіра кілька секунд мовчить, а потім починає розпитувати про переговори. Пояснюю, що їй потрібно буде занотувати основні домовленості та підготувати короткий підсумок зустрічі.

— Тобто ви вирішили повідомити мені про це за п'ять хвилин до кінця робочого дня?

Я кидаю на неї короткий погляд.

— Маєте заперечення?

— Ні, що ви! — надто солодко відповідає вона. — Просто наступного разу я хотіла б знати про понаднормову роботу хоча б заздалегідь. Щоб устигнути попрощатися з особистим життям.

У кутиках моїх губ з'являється усмішка, яку доводиться негайно придушити.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше