Демір
Я ледь не звільняю половину свого довбаного персоналу. І це ще дуже стримана реакція, враховуючи те, що застаю в кімнаті відпочинку. Моя істинна сидить за столом у компанії кількох чоловіків, усміхається, щось жваво розповідає, а один із цих придурків ще й підсовує їй банку варення.
Варення, бляха!
Я замовляю їй сніданок із найкращого ресторану поблизу, а якийсь юрист вирішує, що домашні заготовки його матусі — чудовий спосіб справити враження на мою жінку?!
«Вона ж не твоя жінка?» — єхидно цікавиться вовк.
Саме так.
«Тоді чого ти хочеш відгризти тому хлопцеві руку разом із банкою?»
Гарне запитання. Особливо враховуючи, що я досі не можу позбутися бажання перевірити, чи справді наш юридичний відділ настільки незамінний.
Усе починається з того, що я чую сміх за стіною. Спочатку не звертаю уваги, але потім серед чужих голосів розрізняю її. Кіра сміється дзвінко, щиро, і мій вовк миттєво нашорошує вуха.
«Вона щаслива».
Чудово. Нехай буде щаслива на робочому місці.
«Піди подивися».
І я, дорослий чоловік, власник компанії, який щодня ухвалює рішення на мільйони, слухняно встаю з-за столу, бо внутрішній звір захотів подивитися, як сміється моя нова помічниця. А там, трясця його матері, цілий бенкет! Найгірше, що Кіра навіть не розуміє, через що я лютую. Сидить із круасаном, дивиться на мене величезними очима й щиро дивується, коли дізнається, хто замовив їй сніданок.
«Вона їла?» — одразу цікавиться вовк.
Не знаю.
«Запитай».
Я щойно розігнав половину поверху. Не збираюся тепер цікавитися її апетитом!
«А сирники?»
Ось тут мені справді хочеться вилаятися. Бо я, виявляється, запам'ятав не лише кількість замовлених страв, а й те, що сирники доставляють у спеціальній упаковці, аби вони залишалися теплими. І що з усього цього дістається Кірі? Якийсь нещасний круасан!
«Зате вона поділилася їжею. Хороша дівчинка. Турботлива».
Вона влаштувала посиденьки посеред робочого дня!
«Зате всі її люблять».
Оце мене й бісить найбільше.
До кінця дня я намагаюся зосередитися на роботі, але вовк раз у раз повертається до теми сніданку. Йому не подобається, що я накричав на Кіру. Не подобається, що вона злякалася. І особливо не подобається, що після цього я не замовив їй ще чогось смачненького.
«Може, вечерю?»
Ні.
«Вона сьогодні багато працювала».
Їй за це платять зарплату.
«Тоді квіти».
Я стискаю ручку так, що пластик тріскає між пальцями.
Ще одне слово — і я запишу нас до ветеринара.
Вовк ображено замовкає. Щоправда, ненадовго.
Коли до кінця робочого дня залишається кілька хвилин, я нарешті відкладаю документи. Попереду зустріч із представниками компанії, з якою ми плануємо укласти великий контракт. Зазвичай на такі переговори беру керівника відповідного відділу, але сьогодні вирішую, що присутність особистої помічниці теж буде доречною. Цілком робоче рішення.
«Звісно. І те, що вона сидітиме поруч із тобою в машині, — випадковість».
Замовкни.
«А може, вона захоче повечеряти після зустрічі?»
Ігнорую його, виходжу з кабінету й коротко наказую Кірі збиратися. Вона дивиться на мене так, наче я щойно повідомив про намір продати її в рабство. Потім починає метушитися біля столу, а я прямую до ліфта, поки не передумав брати її із собою. Доводиться притримати двері.
— Чого так довго? — бурчу, коли вона нарешті з'являється в коридорі.
Кіра кидає на мене такий погляд, що я майже чую, як вона подумки посилає мене під три чорти.
«Сердиться», — задоволено повідомляє вовк.
Я помітив.
«Гарна, коли сердиться».
З цим, на жаль, важко сперечатися.
Вона заходить до ліфта, поправляє сумочку на плечі й демонстративно відвертається. Я натискаю кнопку підземного паркінгу, а сам намагаюся не звертати уваги на те, як її запах заповнює тісний простір. Кляте випробування.
До машини дістаємося мовчки. Я знімаю автомобіль із сигналізації, і Кіра, помітивши, що ключі в мене, здивовано поглядає на водійські дверцята. Очевидно, очікує побачити шофера, але запитань не ставить. Поки вона влаштовується на пасажирському сидінні, я обходжу автомобіль і сідаю за кермо. І щойно зачиняю дверцята, розумію, що припустився величезної помилки.
У салоні пахне нею.
Теплий, солодкуватий аромат із ледь помітними квітковими нотками проникає в легені, змушуючи мене міцніше стиснути кермо. Вовк усередині миттєво оживає, задоволено потягується й вимагає вдихнути ще.
«Ближче».
Ні.
«Хоч трохи».
Я за кермом, ідіоте.
«Тоді нахилися до неї».
Боже, дай мені терпіння. Бо якщо цей блохастий продовжить командувати, я таки почну шукати спосіб відокремити його від власної свідомості. Кіра тим часом пристібається, ставить сумочку на коліна та повертається до мене.
— А можна дізнатися, куди ми їдемо?
— На ділову зустріч.
— Це я вже зрозуміла, — відповідає вона з підозріло ввічливою усмішкою. — А куди саме?
Називаю ресторан, у якому на нас чекають партнери, заводжу двигун і виїжджаю з паркінгу. Кіра кілька секунд мовчить, а потім починає розпитувати про переговори. Пояснюю, що їй потрібно буде занотувати основні домовленості та підготувати короткий підсумок зустрічі.
— Тобто ви вирішили повідомити мені про це за п'ять хвилин до кінця робочого дня?
Я кидаю на неї короткий погляд.
— Маєте заперечення?
— Ні, що ви! — надто солодко відповідає вона. — Просто наступного разу я хотіла б знати про понаднормову роботу хоча б заздалегідь. Щоб устигнути попрощатися з особистим життям.
У кутиках моїх губ з'являється усмішка, яку доводиться негайно придушити.
#73 в Фентезі
#13 в Міське фентезі
#245 в Любовні романи
#58 в Любовне фентезі
Відредаговано: 22.11.2026