Мій бос - альфа

5

Кіра

За перші десять хвилин на новому робочому місці я встигаю позазирати в усі шафки та шухляди, знайти річний запас канцелярії й цілий стос новеньких блокнотів. А ще покрутитися в зручному кріслі на колесиках і навіть увімкнути комп’ютер, який одразу починає вимагати пароль. Чудесненько.

— Кіра Руденко?

Відриваюся від комп’ютера й бачу, як до мого столу підходить невисока жінка років тридцяти п’яти. Темне волосся зібране у хвіст, на носі окуляри в тонкій оправі, а під пахвою — чимала папка з документами.

— Яніна, — представляється вона з усмішкою. — Вибач, що затрималася. У бухгалтерії виникло термінове питання. Сподіваюся, ти ще не передумала в нас працювати?

— Поки що ні. Але я тут лише кілька хвилин, тому не обіцятиму.

Яніна сміється, пропонує перейти на «ти» й влаштовується поруч. Знайомство з моїми обов'язками починається без зайвих церемоній. Вона допомагає налаштувати робочий доступ, показує календар директора, пояснює порядок роботи з документами та листуванням. Я старанно занотовую найважливіше, особливо те, що стосується зустрічей Чорногора. Судячи з його розкладу, вільний час у цього чоловіка буває хіба що уві сні. І то не факт.

Ми саме розбираємося з внутрішньою системою компанії, коли до приймальні заходить кур'єр із двома великими пакетами.

— Доставка для Кіри Руденко.

Здивовано витріщаюся на хлопця, бо нічого не замовляла. Але він називає правильну адресу, запевняє, що все оплачено, і просить показати, куди поставити пакунки.

— Ого! — Яніна зацікавлено розглядає замовлення. — Ти вирішила відсвяткувати перший робочий день?

— Схоже, хтось вирішив зробити це за мене, — все ще шоковано бурмочу.

Цікавість бере гору, і я дістаю з пакетів контейнери з їжею. Тут і омлет із зеленню, сендвіч, сирники зі сметаною, гігантський круасан, свіжі ягоди та шоколадний мус. Окремо запаковані сік, прибори й серветки. Мені навіть трохи ніяково перед кур'єром. Певно, він вирішив, що я або страшенно ненажерлива, або готуюся до кінця світу.

Яніна кидає задумливий погляд на директорський кабінет і пропонує перенести частування до кімнати відпочинку. Я охоче погоджуюся, бо запах їжі вже відверто заважає зосередитися на роботі.

За кілька хвилин ми влаштовуємося за невеликим столом. Яніна наливає собі кави, а я берусь до сирників, які виявляються настільки смачними, що після першого шматочка вирішую обов'язково запам'ятати назву ресторану. На жаль, на пакуванні лише фірмовий знак, який мені нічого не говорить.

— Янін, ти вже погодила з директором рахунки на оплату? Бухгалтерія чекає. 

У дверях з'являється висока білявка в окулярах. Яніна знайомить нас: Оля, фінансовий відділ, працює тут уже п'ять років. Помітивши накритий стіл, дівчина зупиняється, а я відразу пропоную приєднатися. Їжі справді забагато, та й знайомитися з колегами за сніданком значно приємніше, ніж над купою паперів.

Оля охоче бере сирник, а за кілька хвилин згадує, що її колеги теж не встигли поснідати.

— То клич їх, — великодушно дозволяю я.

І саме з цієї миті все починає виходити з-під контролю.

Спочатку до нас приєднуються троє співробітників. Серед них Максим із юридичного відділу, який приносить банку домашнього малинового варення. Незабаром з'являється Марина з маркетингу, прихопивши печиво, а слідом — двоє аналітиків, Федір і Андрій, з домашніми бутербродами. 

За якихось п'ятнадцять хвилин наш скромний сніданок перетворюється на цілком пристойне застілля. А я відчуваю, що вже потроху вливаюся в колектив. Люди тут привітні, охоче розповідають про свої відділи й обіцяють допомогти, якщо виникнуть труднощі.

Щоправда, коли розмова заходить про генерального директора, веселощі трохи стихають. З'ясовується, що Чорногор не терпить запізнень, недбалості та безглуздих нарад. Максим зізнається, що одного разу тричі переробляв договір, перш ніж отримав підпис. Утім, усі визнають: начальник справедливий, хоч і має характер, а потрапляючи під гарячу руку, коли той не в гуморі, навіть найдосвідченіші працівники потім ридають у туалеті.

— А він узагалі колись усміхається? — цікавлюся я, доїдаючи круасан.

Максим, який саме збирався відповісти, раптом замовкає. Його очі помітно ширшають, а рука з чашкою завмирає на півдорозі до рота.

— Максе, ти чого? — дивуюся я.

Він не відповідає. Натомість Оля поспіхом ставить каву на стіл, Марина починає запихати печиво назад у коробку. А за моєю спиною лунає грізне:

— ЯКОГО БІСА ТУТ ВІДБУВАЄТЬСЯ?!

Здригаюся так, що ледь не прикушую язика. Різко розвертаюся.

У дверях кімнати відпочинку стоїть Демір Чорногор. І погляд у нього настільки розсерджений, що мені раптом хочеться негайно знайти собі якесь невідкладне завдання.

— У вас робочий день закінчився? — цікавиться він таким тоном, що мені стає соромно за власну бездіяльність.

— Деміре Владленовичу, ми просто знайомили Кіру з роботою, — обережно пояснює Яніна.

— Усім поверхом?!

Вона розгублено кліпає, а Максим тим часом намагається посунутися ближче до дверей. На жаль, Чорногор помічає його маневр.

— Максиме, договір готовий?

— Майже, Деміре Владленовичу.

— Тоді якого біса ви тут?

Юрист миттю випаровується, боком протиснувшись повз боса. За ним рушають інші. Оля залишає чашку, Марина мало не врізається в одвірок, а один з аналітиків виходить із виделкою в руці. Яніна затримується на кілька секунд, кидає мені співчутливий погляд і теж іде.

От і познайомилася з колективом. Швидко, весело й, здається, востаннє.

Демір наближається до столу, оглядає порожні коробки й зупиняється навпроти мене. Його увагу привертає недоїдений круасан у моїй руці, а потім порожня упаковка з-під сирників. 

— Це був ваш сніданок, а не корпоративний банкет, — невдоволено промовляє.

Я здивовано кліпаю, намагаючись осмислити почуте. Стривайте… То це він замовив усю ту їжу?! Особисто для мене?!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше