Демір
Прокидаюся за кілька хвилин до будильника й одразу розумію, що нормально виспатися мені так і не вдалося. У спальні ще напівтемно, за величезними вікнами повільно світлішає небо, а мій вовк уже не спить. Від самого вечора він поводиться так, наче я особисто зачинив його в клітці й відібрав улюблену іграшку. Хоча, якщо послухати цього волохатого нахабу, саме так я й учинив, коли вчора відпустив Кіру Руденко додому.
Перевертаюся на спину й дивлюся в стелю. Учорашня зустріч із дівчиною досі стоїть перед очима. Особливо той момент, коли вона опиняється зовсім близько, а її запах перебиває навіть аромат гарячого чаю, яким вона щедро поливає мою сорочку. Зазвичай вовк добре підкоряється моїй волі, але варто йому згадати Руденко, як усі роки тренувань і самоконтролю летять під три чорти.
Наша.
— Починається, — бурмочу я, відкидаючи ковдру.
Хочу до неї.
— Перехочеш.
Вовк невдоволено гарчить, але я вже прямую до ванної. Холодна вода трохи приводить до тями, хоча й не допомагає позбутися дивного неспокою, який оселився десь під ребрами. Поки чищу зуби, згадую, як учора Кіра дивилася на мене своїми великими очима, намагаючись зрозуміти, чи збираюся я її звільнити ще до початку роботи. Дівчина явно мене побоюється, і це не дивно. Наше знайомство важко назвати вдалим, а мої спроби стримати вовка з боку, мабуть, виглядають як якесь психічне порушення.
Після душу натягую спортивні штани й футболку та спускаюся до домашнього тренажерного залу. Зазвичай ранкове тренування допомагає впорядкувати думки. Сьогодні ж навіть після кількох підходів із важкою штангою в голові вперто крутиться одне й те саме жіноче ім'я. Вовк то затихає, то знову починає вимагати зустрічі, а коли я переходжу до боксерської груші, взагалі ображено замовкає. Щоправда, ненадовго.
Вона сьогодні прийде?
Якщо не передумала після вчорашнього.
Не передумає.
Звідки така впевненість?
Вона наша.
Завдаю груші ще кількох ударів і вирішую більше не підтримувати цю безглузду розмову. Для вовка питання вже вирішене, і сперечатися з ним приблизно так само корисно, як переконувати голодного ведмедя відмовитися від меду. Він не розуміє, чому я не хочу визнавати істинність, а я не збираюся пояснювати це по сотому колу.
Закінчивши тренування, знову йду в душ, перевдягаюся й спускаюся на кухню. Кавомашина тихо гуде, наповнюючи приміщення запахом свіжозмелених зерен. Дістаю з холодильника яйця, шинку та овочі, готую омлет і сідаю снідати, одночасно переглядаючи повідомлення на телефоні. У пошті вже кілька листів від керівників відділів, нагадування про ранкову нараду й черговий запит на погодження бюджету. Звичайний початок робочого дня, який цілком мене влаштовує.
Принаймні до тієї миті, поки я не відрізаю шматок омлету.
А вона поснідала?
Завмираю з виделкою в руці.
Звідки мені знати?
Треба дізнатися.
Вона доросла жінка. Сама здатна себе нагодувати.
Вовк невдоволено ворушиться, а я повертаюся до сніданку. Проте тепер чомусь згадую, як Кіра вчора розповідала про попередню роботу й затримки зарплати. Цікаво, чи давно вона звільнилася? І чи встигла знайти інше джерело доходу? Від цієї думки стає не по собі, хоча жодних підстав вважати, що дівчина має фінансові труднощі, у мене немає.
Навіть не починай, — попереджаю вовка, коли той знову збирається щось сказати.
До офісу виїжджаю трохи пізніше, ніж зазвичай. Дорогою телефоную начальнику служби безпеки, обговорюю кілька робочих питань і намагаюся зосередитися на майбутніх переговорах. Майже вдається. Принаймні до тієї миті, поки автомобіль не зупиняється біля будівлі «Чорногор Груп» і я не помічаю крізь скляні двері кав'ярню в холі.
Зазвичай каву мені готують у кабінеті, але сьогодні чомусь вирішую зайти й купити її сам.
— Американо без цукру, — замовляю баристі, дістаючи телефон.
І їй.
Ігнорую.
Візьми їй щось смачне.
— І капучино, — додаю раніше, ніж встигаю прикусити язика.
Бариста усміхається й уточнює розмір стаканчика. Я машинально відповідаю, а тоді дивлюся на меню й намагаюся зрозуміти, як узагалі дійшов до того, що купую каву жінці, яка навіть не просила мене про це. До того ж я поняття не маю, що вона любить. Можливо, Кіра взагалі не п'є кави, а віддає перевагу чаю. З огляду на наше знайомство, останній варіант навіть здається цілком імовірним.
Їй сподобається.
— Ти не можеш цього знати, — тихо бурмочу я.
— Перепрошую? — перепитує бариста.
— Нічого. Перепрошую.
Поки чекаю замовлення, подумки лаю себе за цю дурість. Найрозумніше зараз — забрати обидва стаканчики, випити свою каву, а другу віддати комусь зі співробітників. І більше не дозволяти вовкові втручатися в такі дрібниці. Проте щойно бариста ставить переді мною картонну підставку, звір задоволено потягується, наче ми щойно зробили щось надзвичайно важливе.
Забираю каву й прямую до ліфтів, подумки перебираючи справи на сьогодні. Вовк нарешті затихає, і я навіть починаю сподіватися, що найближчі кілька годин минуть спокійно. Помічаю, що двері одного з ліфтів зачиняються, і мимоволі прискорюю крок.
— Притримайте, — гукаю я.
Двері роз'їжджаються, і я бачу Кіру Руденко. Вона стоїть біля панелі керування, трохи захекана, з розпашілими щоками й пасмом волосся, яке вибилося із зачіски. Побачивши мене, дівчина помітно напружується, а мій вовк радісно озивається.
Наша!
І тільки тепер до мене доходить, чому я обрав саме цей ліфт. Її запах! Я вловлюю знайомий солодкий аромат, який пробивається крізь запахи кави, парфумів і десятків людей у холі. Схоже, я відчув його ще дорогою від кав'ярні й несвідомо пішов слідом. А вовк, хитра зараза, навіть не пискнув, щоб не привертати моєї уваги.
Знайшли!
#73 в Фентезі
#13 в Міське фентезі
#245 в Любовні романи
#58 в Любовне фентезі
Відредаговано: 22.11.2026