Розділ 52

Ми повернулися до старої будівлі ближче до вечора.

Цього разу нас було більше: я, Марк, мама, тато, Ірина й Олена. Останню я не очікувала побачити, але вона сама зателефонувала мамі й сказала, що хоче бути присутньою.

— Я не хочу більше нічого приховувати, — пояснила вона, коли ми зустрілися біля входу. — Навіть якщо доведеться відповідати за те, про що я мовчала.

Марк коротко кивнув їй.

Вони ще не поговорили про все, що сталося між ними, але я бачила, що він уже не дивиться на Олену так, як раніше. У його погляді залишилися образа й розгубленість, проте тепер там було й розуміння.

Мама тримала в руках папку з документами.

— Ключ у тебе? — запитала вона.

Марк дістав його з кишені.

— Так.

Ми пройшли коридором до третьої кімнати. Двері виглядали зовсім звичайними. Якби не маленька цифра на металевій табличці, я б навіть не подумала, що за ними ховається щось важливе.

Марк вставив ключ у замок.

На кілька секунд усі замовкли.

— Відкривай, — сказала мама.

Він повернув ключ.

Замок клацнув.

Двері повільно відчинилися.

Усередині стояли металеві шафи, старий стіл і кілька коробок із документами. На стіні висів годинник, який давно зупинився. У повітрі відчувався запах пилу й старого паперу.

Я зробила кілька кроків уперед.

— Це і є та сама кімната?

— Так, — відповіла мама. — Тут зберігали справи, які не мали потрапити до загального архіву.

Ірина підійшла до першої шафи.

— Ось номер 214.

На полиці стояла товста папка з тим самим позначенням.

Мама обережно зняла її й поклала на стіл.

Ми з Марком стали поруч.

Першими були звичайні аркуші: дати, підписи, номери справ. Але далі починалися документи, які змусили мене затамувати подих.

На одному з них було моє ім’я.

Соломія.

Поруч — дата мого народження, справжні дані мами й запис про тимчасову реєстрацію.

— Ось, — мама торкнулася сторінки. — Це первинний запис. Тут зазначено, що я твоя мати.

Я провела пальцем над рядком, не торкаючись самого паперу.

— А ось підпис Катерини, — сказала Ірина.

Під ним стояла примітка про тимчасове оформлення документів. Тепер я нарешті розуміла, чому її підпис опинився на першому свідоцтві.

Це не робило її моєю матір’ю. Це лише показувало, наскільки далеко вона зайшла, використовуючи свою посаду.

Мама перегорнула кілька сторінок.

— Тут має бути документ про передачу справи.

Тато нахилився ближче.

— Ось він.

На аркуші стояла дата — наступний день після мого повернення додому. Павло Кравець підписав підтвердження передачі матеріалів із третьої кімнати до іншого відділу.

Але найважливішим був додаток.

У ньому зазначалося, що після повернення Соломії додому справа №27/06 мала бути закрита, а всі попередні записи — перевірені й відновлені.

Натомість поруч стояв інший напис:

«Перевірку не проводити. Зміни залишити без коригування».

— Він навмисно залишив підроблені записи, — сказав Марк.

— Так, — відповіла мама. — Павло хотів, щоб навіть після того, як я забрала тебе, у документах залишалася плутанина. Так було легше приховати, що відбулося з іншими дітьми.

— Але чому він зробив це вже після твого повернення? — запитала я.

Мама перегорнула аркуш.

— Тому що тоді він зрозумів: я не збираюся мовчати. Він хотів знищити можливість відновити справжні записи.

Олена, яка до цього стояла біля дверей, раптом заговорила:

— Тут має бути ще один документ.

Мама подивилася на неї.

— Який?

— Той, який я колись передала твоєму чоловікові. Я не знала, що саме в ньому, але пам’ятаю, що на конверті був номер 214.

Тато повільно підвів голову.

— Ти віддала мені його?

— Так. Але ти сказав, що передаси його дружині.

Він замовк.

— Я так і зробив, — нарешті відповів він. — Твоя мама тоді сказала, що документ потрібно сховати.

Мама почала переглядати папку швидше.

— Ось.

Вона витягла пожовклий аркуш, складений навпіл.

Це була заява про відновлення справжніх даних трьох дітей.

Унизу стояли підписи мами, Ірини й Олени.

Але четвертий рядок залишався порожнім.

— Чому тут немає підпису Павла? — запитала я.

— Бо він відмовився погодити заяву, — відповіла Ірина. — Саме після цього ми зрозуміли, що він не збирається виправляти документи.

— Тоді хто підписав передачу справи? — запитав Марк.

Мама перегорнула останню сторінку.

Там був ще один підпис.

Катерина.

Поруч стояла дата, а нижче — короткий запис:

«Відповідальність за збереження первинних матеріалів передано заявниці».

— Заявниці? — перепитала я.

Мама уважно прочитала рядок.

— Це означає, що Катерина офіційно передала мені оригінали документів. Але Павло залишив собі копії й продовжив змінювати записи.

— Тобто вона все-таки допомогла тобі? — запитав Марк.

— Спочатку так. А потім зрадила домовленість і забрала Соломію. Я не знаю, чому вона змінила рішення, але знаю, що її підписів достатньо, щоб встановити її участь у всьому цьому.

Я подивилася на маму.

— А де тепер Катерина?

Вона не встигла відповісти.

З коридору почувся звук кроків.

Ми всі повернулися до дверей.

На порозі стояла жінка.

Я впізнала її з фотографій.

Катерина.

Вона дивилася на папку, яку мама тримала в руках.

— Я так і знала, що ви рано чи пізно сюди прийдете, — сказала вона.

Марк зробив крок уперед.

— Ви знали, що ми шукаємо ці документи?

— Знала.

— Тоді чому не зупинили нас раніше?

Катерина перевела погляд на нього.

— Бо вже не могла.

Мама поклала документи на стіл.

— Ти могла прийти до мене багато років тому й усе пояснити.

— Ти не знаєш, що тоді відбувалося.

— Я знаю достатньо. Ти забрала мою доньку до третьої кімнати, підписувала документи, які не мала права підписувати, і допомагала Павлу приховувати правду.