Розділ 51

Я майже не спала тієї ночі.

Телефон лежав поруч, екраном догори. Я кілька разів перевіряла, чи не написала мама, хоча розуміла, що це нічого не змінить. Вона сказала, що приїде завтра. Сказала, що хоче поговорити з татом. І що нам нарешті час дізнатися правду.

Але після всього, що я вже почула, я не знала, чи готова до ще однієї правди.

Марк лежав поруч, повернувшись до мене обличчям.

— Ти не спиш? — тихо запитав він.

— Ні.

— Знову думаєш про маму?

Я кивнула.

— Я не розумію, як можна стільки років не знати, що твоя мама жива. А тепер вона просто приїде, сяде навпроти мене й почне пояснювати, чому мене забрали в дитинстві.

Марк трохи помовчав.

— Ти не зобов’язана одразу все прийняти.

— А якщо вона знову щось приховує?

— Тоді ми запитаємо.

Я повернулася на бік і подивилася на нього.

— Ти справді хочеш із нею зустрітися?

— Так. Але не тільки заради себе. Я хочу почути, чому вона залишила мене в Олени. І чому Аліну ми шукали стільки часу.

Я опустила погляд.

— А я хочу знати, чому Катерина підписала моє перше свідоцтво.

— Завтра дізнаємося.

Він узяв мене за руку. Я стиснула його пальці й нарешті заплющила очі.

Наступного дня мама приїхала ближче до обіду.

Я почула, як відчинилися вхідні двері, і завмерла посеред кімнати. Тато пішов зустрічати її, а я залишилася біля вікна.

— Міє, — почула я знайомий голос.

Я обернулася.

Вона стояла в коридорі з невеликою сумкою в руках. Трохи втомлена, з волоссям, зібраним назад, і тими самими очима, які я пам’ятала з дитинства.

Я не одразу змогла зробити крок.

Мама поставила сумку на підлогу.

— Доню…

І тоді я все-таки підійшла до неї.

Вона обійняла мене, а я притиснулася до її плеча. У голові було стільки запитань, але в ту мить я не змогла вимовити жодного.

— Я так довго хотіла тебе побачити, — прошепотіла вона.

— То чому не поверталася?

Мама заплющила очі.

— Я знала, що ти запитаєш саме це.

Вона відсторонилася й подивилася на мене.

— І ти маєш повне право злитися.

Марк стояв трохи далі. Мама помітила його й на кілька секунд затримала погляд.

— Даниле…

Він ледь помітно здригнувся.

— Мене звати Марк.

— Я знаю, — відповіла вона. — І я не збираюся забирати в тебе це ім’я. Просто колись я знала тебе інакше.

Вона підійшла до нього.

— Пробач, що тобі довелося самому збирати докупи своє дитинство.

Марк не відповів одразу.

— Я хочу знати, чому ти залишила мене в Олени.

Мама кивнула.

— І я розповім. Але спочатку нам потрібно поговорити про Соломію.

Тато запросив усіх до вітальні. Ірина вже чекала там. Вона сказала, що не хоче втручатися, але мама попросила її залишитися.

Ми сіли за стіл.

Мама дістала з сумки стару папку. На ній був написаний номер 214.

— Це копії документів, які я змогла зберегти, — сказала вона. — Саме вони пояснюють, що відбувалося з вами.

Я подивилася на папку.

— Почни з мого свідоцтва.

Мама повільно видихнула.

— Катерина не була твоєю біологічною матір’ю. Вона не народжувала тебе й ніколи не мала на це права. Але на той момент вона працювала з документами в архіві й мала доступ до реєстраційних записів.

— Тоді чому її підпис стоїть у моєму першому свідоцтві?

— Тому що твої справжні документи опинилися під загрозою.

Я насупилася.

— Що це означає?

— Тоді в архіві зберігали не лише звичайні записи. Павло Кравець разом із Катериною змінювали дані дітей, які перебували під тимчасовим захистом. Їхні імена могли зникати з одних списків і з’являтися в інших. Я випадково дізналася про це, коли почала шукати документи для вас.

— Для нас трьох? — уточнив Марк.

— Так. Для тебе, Соломії та Аліни.

Мама відкрила папку й дістала аркуш із печаткою.

— Я боялася, що вони використають твої справжні документи, Міє, щоб знайти тебе. Тому погодилася на тимчасову реєстрацію через Катерину. Вона запевнила мене, що це буде лише формальність, поки ми не зможемо відновити правильні записи.

— Ти їй довіряла?

— На той момент — так.

— А вона підписала моє свідоцтво, а потім забрала мене до третьої кімнати?

Мама опустила очі.

— Так.

У кімнаті запала тиша.

— Тобто вона спочатку допомагала тобі, а потім зробила це? — запитала я.

— Вона змінила своє рішення. Катерина хотіла контролювати документи й дітей, чиї особисті дані могла змінювати. Павло допомагав їй. Вони зрозуміли, що я знайшла невідповідності, і почали діяти без мого відома.

— Але ти ж забрала мене звідти, — сказала я.

— Так. Я знайшла тебе на четвертий день. Ти була налякана, майже не розмовляла. Коли побачила мене, одразу побігла до мене. Я пам’ятаю, як ти трималася за мій одяг і повторювала, що не хочеш повертатися до Катерини.

Я відчула, як у грудях щось стислося.

— Чому ти ніколи не розповіла мені?

— Ти була маленькою. Я хотіла, щоб у тебе було звичайне дитинство. А потім стало небезпечно навіть говорити про те, що сталося.

— Але ж ти могла хоча б сказати татові всю правду.

Я подивилася на нього. Він сидів мовчки, не відводячи очей від мами.

— Тато знав частину, — відповіла вона. — Він знав, що тебе повернули з будинку №27, і знав, що я намагалася захистити тебе. Але не знав усіх подробиць про архів і третю кімнату.

— А папір, який він підписав?

— Це було підтвердження, що ти повернулася додому. Я сказала йому, що документи потрібно впорядкувати. Він не знав, що цим підписом фактично закріплював змінений запис.

Тато провів долонею по обличчю.

— Я мав перевірити кожен документ, — тихо сказав він. — Але тоді я думав лише про те, що ти нарешті вдома.

Я нічого не відповіла.

Мені хотілося злитися на нього, на маму, на всіх, хто вирішував щось за мене. Але водночас я розуміла, що вони теж жили з цим страхом.

— А Марк? — запитала я. — Чому ти віддала його Олені?