Розділ 50

Я ще довго дивилася на адресу.

Це був наш старий будинок. Той самий, у якому ми жили до маминого зникнення.

— Це може бути пастка, — першим сказав Марк.

— Я знаю.

— Тоді чому ти так дивишся на телефон?

— Бо якщо мама справді там, я не можу просто проігнорувати це повідомлення.

Марк забрав телефон і ще раз перевірив адресу.

— Спочатку покажемо татові.

Я кивнула.

Мені не хотілося знову приймати рішення поспіхом. Ми вже стільки разів довіряли людям, які приховували від нас правду.

Тато довго розглядав повідомлення.

— Цей будинок давно порожній, — сказав він.

— Ти там був після нашого переїзду? — запитала я.

— Кілька разів. Перевіряв пошту, забирав деякі речі. Але нічого незвичайного не помічав.

— А мама могла мати там ключ?

— Звичайно. Вона не віддала всі ключі після переїзду.

Марк показав йому фотографію з третьою кімнатою.

— Ми думаємо, що мама залишила там підказку.

Тато уважно подивився на знімок.

— Це не просто фотографія. Подивіться на її руку.

Я наблизила зображення.

Мама тримала маленький аркуш, на якому було видно кілька цифр.

17.06.

— Це дата, коли мені поставили верхні брекети? — несподівано запитала я, але одразу зрозуміла, що переплутала сучасну дату зі старою історією, і похитала головою. — Ні, вибачте. Я маю на увазі дату з архіву.

Марк усміхнувся краєчком губ.

— Ти вже настільки втомилася від цих чисел, що вони всюди.

Тато не усміхнувся.

— Сімнадцяте червня. Саме цього дня мама сказала мені, що нам потрібно переїхати.

Я повернулася до нього.

— Ти ніколи не пояснював чому.

— Вона сказала, що старий будинок більше не безпечний.

— Через Катерину?

— Тоді я думав, що через Павла. Тепер уже не впевнений.

Марк підвівся.

— Нам потрібно туди поїхати.

Тато погодився, але наполіг, що ми не будемо заходити всередину, доки не перевіримо, хто надіслав адресу. Він зв’язався з Іриною й попросив її приїхати.

Біля старого будинку ми були вже за годину.

Вулиця майже не змінилася. Ті самі дерева, старі паркани, знайомі вікна сусідніх будинків.

Я стояла перед хвірткою й не могла поворухнутися.

— Ти тут жила? — тихо запитав Марк.

— Так. Я пам’ятаю тільки окремі речі. Сходи, мамину кімнату, запах кави вранці.

Тато дістав ключі.

— Я досі маю один комплект.

Ми зайшли всередину.

У будинку було тихо. Меблі давно прибрали, на підлозі лежав тонкий шар пилу. Але в коридорі я помітила щось дивне.

На стіні висіла фотографія.

Ми з мамою.

Я була маленькою й тримала того самого плюшевого зайчика.

— Її тут раніше не було, — сказав тато.

Марк підійшов ближче.

— Значить, хтось був тут нещодавно.

Я обережно зняла фотографію.

За нею лежав конверт.

На ньому було написано:

«Міє. Якщо ти повернулася, значить, уже готова почути правду».

Я розкрила його.

Усередині був лист.

«Моя маленька Міє.

Я знаю, що ти багато чого не пам’ятаєш. І, можливо, після всього, що тобі довелося дізнатися, ти більше не знаєш, кому можна довіряти.

Тому я хочу почати з найважливішого.

Ти моя донька. Я ніколи не сумнівалася в цьому й ніколи не відмовлялася від тебе.

Того дня в архіві я залишила тебе з Катериною, бо вірила, що вона допоможе мені захистити дітей. Але вона порушила нашу домовленість. Тебе відвели до третьої кімнати, а мене переконали, що ти вже вдома.

Я шукала тебе. Коли знайшла, ти не хотіла відпускати мою руку.

Ти просила не залишати Аліну й Данила. І я пообіцяла, що спробую.

Я не змогла виконати цю обіцянку одразу.

Мені довелося зробити вибір, який я потім шкодувала багато років. Я допомогла Марку потрапити до Олени, бо вважала, що так він буде в безпеці. Аліна залишилася під наглядом людей, яким я не довіряла. Я не могла забрати всіх дітей одночасно.

Павло знав про документи. Катерина знала про кімнату. А я знала, що якщо залишуся, то ви всі будете під загрозою.

Я не прошу тебе пробачити мене за те, що я мовчала.

Я лише хочу, щоб ти знала: я не забула жодного з вас.

Мама».

Я дочитала й опустила лист.

Сльози з’явилися самі собою.

Марк стояв поруч і мовчав.

— Вона справді нас шукала, — прошепотіла я.

— Так, — відповів він.

Тато взяв лист і прочитав останні рядки.

— Вона залишила ще щось.

На дні конверта лежала маленька фотографія.

На ній були троє дітей.

Я впізнала себе, Марка й Аліну.

Ми стояли біля будинку №27. Мені було років п’ять, Марк тримав мене за руку, а Аліна стояла поруч.

На звороті мама написала:

«Ви ніколи не були чужими».

— Вона могла бути тут нещодавно, — сказав Марк, оглядаючи кімнату.

Тато кивнув.

— Але лист міг залишити хтось інший.

Раптом у двері постукали.

Ми всі повернулися.

На порозі стояла Ірина.

— Ви знайшли лист? — запитала вона.

Я кивнула й показала їй конверт.

Вона прочитала його дуже уважно.

— Це почерк твоєї мами, — сказала вона.

— Ти знала, що вона залишила його тут?

— Ні. Але тепер розумію, чому вона просила мене не припиняти пошуки.

— Ти знаєш, де вона?

Ірина опустила погляд.

— Я знаю, де вона була після того, як залишила цей лист.

Марк зробив крок уперед.

— Де?

— Вона виїхала з міста. Але перед цим залишила мені номер телефону. Сказала, що якщо колись ви знайдете всі три фотографії, я повинна передати його Соломії.

— Усі три? — перепитала я.

Ірина кивнула.

— Перша була в архіві. Друга — в Аліни. Третю ви щойно знайшли.

Вона дістала маленький аркуш із номером.

Я подивилася на нього.

— Це її номер?

— Ні. Це номер людини, яка знає, де вона зараз.

Я одразу набрала його.

Гудки тривали довго.

Потім хтось відповів.

— Алло?

Я завмерла.

Цей голос…