Розділ 49

Я ще раз подивилася на екран телефона Ірини.

«Запит надійшов від Олени Марченко».

Це ім’я я вже бачила. Воно було в маминому паспорті, який ми знайшли вдома. Тоді я думала, що це просто фальшиві документи, які вона використовувала, щоб приховати свою особу.

Але тепер хтось скористався цим ім’ям.

— Це точно не помилка? — запитала я.

Ірина похитала головою.

— Запит зареєстрований офіційно. У ньому вказано номер справи, дату й час.

— Коли його подали?

— Учора ввечері.

Марк подивився на мене.

— Тобто хтось знає, що ми шукаємо третю кімнату.

— І використовує мамине ім’я, — додала я.

Тато забрав телефон Ірини й уважно прочитав повідомлення.

— Можливо, це Павло.

— Навіщо йому це робити? — запитала я.

— Щоб ми подумали, що твоя мама жива й сама намагається вийти на зв’язок.

— А якщо вона справді жива?

Тато не відповів.

Я вже не хотіла вірити кожному повідомленню, але й відкидати можливість, що мама десь поруч, теж не могла.

— Нам потрібно дізнатися, хто подав запит, — сказав Марк.

Ірина кивнула.

— Я спробую отримати копію. Але обіцяйте, що поки не будете нічого робити самостійно.

— Добре, — відповіла я.

Хоча вже тоді знала, що просто чекати мені буде дуже важко.

Дорогою додому я майже не розмовляла.

Марк сидів поруч, а тато керував автомобілем.

Я дивилася у вікно й думала про маму.

Якщо вона справді була в будинку №27, якщо знала про Катерину, якщо залишила нам стільки підказок, то чому не могла просто розповісти правду?

Чому ми мали знаходити її по частинах?

— Ти мовчиш уже пів години, — озвався Марк.

— Думаю.

— Про маму?

— Про все. Про тебе, Аліну, Катерину. Про те, що я три дні була в кімнаті, якої навіть не пам’ятаю.

Марк узяв мене за руку.

— Ми майже дісталися кінця.

— А якщо після цього буде ще щось?

— Тоді розберемося.

Я подивилася на нього.

— Ти пам’ятаєш, як тебе називала мама?

Він кивнув.

— Андрій.

— А ти пам’ятаєш свою біологічну маму?

— Нечітко. Але сьогодні Аліна сказала, що наша мама не хотіла віддавати нас окремо.

— Тоді чому вас розділили?

— Вона не знає. Каже, що пам’ятає лише, як одного дня її забрали з будинку, а мене залишили.

— Можливо, Катерина все пояснить.

— Якщо ми її знайдемо.

Марк відпустив мою руку й дістав телефон.

— До речі, Аліна написала.

— Що?

Він прочитав повідомлення:

«Я згадала ще одну річ. У мами була фотографія, на якій ми всі троє. Соломія, ти, я. Вона завжди казала, що на ній збереглася наша справжня історія».

— Усі троє? — перепитала я.

— Так.

— А де ця фотографія?

Марк почав друкувати відповідь.

За кілька секунд отримав нове повідомлення.

«Вона була в Катерини. Але мама забрала її перед тим, як зникнути».

Я повернулася до вікна.

Знову фотографія.

Знову мама.

Знову щось, що мало пояснити наше минуле.

Удома на нас чекало повідомлення від Ірини.

Вона надіслала фотографію документа.

«Запит на доступ до приміщення №214».

У графі заявника стояло ім’я Олена Марченко.

Але нижче був номер телефону.

Я одразу впізнала його.

— Марку, подивися.

Він нахилився до екрана.

— Це ж номер Олени?

Я кивнула.

Марк одразу набрав її.

Вона відповіла після кількох гудків.

— Марку?

— Мамо, ти вчора подавала запит на доступ до архівної кімнати?

На іншому кінці запала тиша.

— Звідки ти знаєш?

Марк випрямився.

— Тобто це ти?

— Так.

Я подивилася на нього.

— Навіщо? — запитав він.

— Я хотіла перевірити одну річ.

— Яку?

— Там може бути документ, який стосується тебе.

— Чому ти не сказала мені раніше?

Олена зітхнула.

— Тому що не хотіла, щоб ти знову повертався до того часу.

Марк заплющив очі.

— Мамо, я вже давно повернувся. Просто ти цього не помічала.

— Я розумію.

— Тоді скажи правду. Ти знала про третю кімнату?

— Так.

Я відчула, як у мене похололи руки.

— Олено, — втрутилася я. — А ти знала, що там могла бути я?

Вона помовчала.

— Соломіє, я знала, що твоя мама залишила там дещо для вас обох.

— Для нас обох?

— Так. Для тебе і Марка.

— Тоді чому ти весь цей час мовчала?

— Бо боялася, що ви знайдете не ту відповідь, яку шукаєте.

Марк різко запитав:

— А яку відповідь ми повинні знайти?

Олена тихо промовила:

— Хто насправді підписав моє усиновлення.

Я завмерла.

— Але ти ж сказала, що була його прийомною мамою. Хіба документи не справжні?

— Документи справжні. Але дозвіл на передачу дитини підписала не та людина, яка мала це зробити.

Марк сів.

— Хто?

— Катерина.

Олена приїхала до нас приблизно через годину.

Вона тримала в руках невелику папку.

Марк зустрів її біля дверей.

— Ти могла сказати мені це раніше.

— Могла.

— Чому не сказала?

— Тому що тоді ти був дитиною. А потім я переконала себе, що краще залишити все в минулому.

Вона зайшла до кімнати й поклала папку на стіл.

— Тут копії документів, які я зберігала після усиновлення.

Марк відкрив її.

Перший документ був звичайним підтвердженням опіки. Другий — копією свідоцтва. Третій мав назву «Акт передачі дитини».

Я прочитала ім’я.

Данило.

Нижче стояв підпис Катерини.

— Вона передала тебе Олені? — запитала я.

— Так, — відповіла Олена. — Але перед тим сказала, що біологічна мати відмовилася від дитини.

Марк підняв голову.

— А це неправда?

— Неправда. Через кілька місяців я отримала листа від твоєї біологічної матері. Вона писала, що ніколи не давала згоди на передачу тебе.

— І ти нічого не зробила?

Олена опустила очі.

— Я намагалася знайти її. Але Катерина сказала, що лист підроблений. А потім з’явився Павло й попросив мене більше не втручатися.