Розділ 48

— Кілька днів? — перепитала я.

Марк кивнув.

— Саме так. Я не впевнений, що пам’ятаю все правильно, але ти була там не один день.

Я повільно опустилася на край ліжка.

— Чому тато ніколи про це не говорив?

— Можливо, він не знав.

— Але він казав, що забрав мене додому після архіву.

— Тоді потрібно запитати його ще раз.

Я подивилася на фотографію в руках. На ній мама обіймала мене, а я усміхалася. Нічого незвичайного. Звичайний момент, який мав би залишитися в сімейному альбомі.

Але тепер навіть ця фотографія здавалася частиною якоїсь чужої історії.

— Марку, а ти пам’ятаєш, що було з тобою в ті дні?

Він сів навпроти.

— Лише окремі моменти. Білий коридор, двері з номером, дівчинка біля вікна…

— Це була я?

— Думаю, так.

— Ти впевнений?

— Ні. Але пам’ятаю, що ти тримала в руках маленьку іграшку. Здається, зайчика.

Я завмерла.

— У мене був такий зайчик.

— Ти пам’ятаєш?

— Ні. Але в дитячих фотографіях він є. Мама зберігала його в коробці з моїми речами.

Марк підвівся.

— Треба знайти цю коробку.

Ми спустилися до вітальні, де був тато.

— Нам потрібно поговорити, — сказала я.

Він відклав телефон.

— Слухаю.

— Ти пам’ятаєш, що я робила в будинку №27?

— Ми вже говорили про це.

— Ні, тату. Ти казав, що я була там разом із мамою. Але Марк згадав, що я могла залишатися там ще кілька днів.

Тато повільно підняв голову.

— Хто тобі це сказав?

— Марк. Він починає згадувати той день.

Тато подивився на нього.

— Що саме ти пам’ятаєш?

— Соломію. Білий коридор. Кімнату. І те, як вона просила мене не віддавати її Катерині.

На обличчі тата з’явився вираз, якого я раніше не бачила.

— Тату?

Він встав і підійшов до вікна.

— Я не хотів, щоб ти дізналася про це саме так.

— Про що?

— Ти справді була в будинку №27 довше, ніж я казав.

Мені здалося, що я перестала дихати.

— Скільки?

— Три дні.

— Три дні? — перепитала я.

— Твоя мама сказала, що ти залишишся з нею. Я не хвилювався, бо знав, де ви. Але на третій день вона зателефонувала мені й попросила приїхати.

— І що сталося?

— Коли я приїхав, тебе вже не було в кімнаті. Мама сказала, що відвела тебе в безпечне місце.

— Куди?

— Не сказала.

— А ти просто повірив?

Тато опустив голову.

— Вона попросила мене не шукати тебе кілька днів. Сказала, що це необхідно.

— Але ж я була твоєю дитиною! Як ти міг погодитися?

— Я знаю, Соломіє. І щодня шкодую, що тоді не поставив більше запитань.

Я відвернулася.

Три дні.

Усе моє дитинство мама розповідала мені про звичайні речі, але ніколи не згадувала ці три дні.

— Коли я повернулася додому?

— На четвертий день.

— Хто мене привіз?

Тато похитав головою.

— Мама. Вона сказала, що більше ніколи не дозволить нікому тебе забрати.

Я подивилася на Марка.

Тепер його спогади мали значно більше сенсу.

Ми піднялися до кімнати, де зберігалися старі речі.

Коробка стояла на верхній полиці шафи. Усередині були дитячі фотографії, малюнки, кілька листівок і маленький плюшевий зайчик.

Я взяла його до рук.

На одному вушку була пришита синя стрічка.

— Це він, — тихо сказав Марк.

— Ти впізнав?

— Так. Я пам’ятаю цю стрічку.

Я оглянула іграшку. Під стрічкою щось випирало.

— Тут щось є.

Марк обережно розгорнув тканину й дістав маленький складений папірець.

На ньому був написаний номер:

1. 214.

Я відчула, як у мене похололи руки.

— Знову цей номер…

Марк перевернув папірець.

На звороті було ще одне речення:

«Третя кімната. Не архів. Не будинок №27».

Я перечитала напис кілька разів.

— Тату! — покликала я.

Він зайшов до кімнати.

Побачивши папірець, одразу зблід.

— Звідки це?

— Було в зайчику.

Тато взяв його до рук.

— Я ніколи цього не бачив.

— Але ти знаєш, що таке третя кімната?

Він похитав головою.

— Ні.

Марк подивився на мене.

— Можливо, це адреса?

— Ні, — відповів тато. — Це схоже на позначку з архівних документів. Твоя мама використовувала такі записи, коли не хотіла залишати справжню інформацію на папері.

— Тоді як нам дізнатися, де ця кімната? — запитала я.

Тато ще раз оглянув папірець.

— Треба знайти Ірину.

Ми зателефонували їй увечері.

Ірина відповіла не відразу.

— Соломіє?

— Нам потрібна твоя допомога.

— Щось сталося?

Я розповіла їй про зайчика, номер 214 і третю кімнату.

На іншому кінці запала тиша.

— Ірино? — покликала я.

— Ви знайшли цей папірець у зайчику?

— Так.

— Тоді твоя мама справді підготувала все заздалегідь.

— Що це за кімната?

— Я не можу сказати напевно. Але знаю, про яке місце йдеться.

Марк нахилився ближче до телефона.

— Де воно?

— У старій будівлі, де колись зберігали тимчасові справи. Там було кілька кімнат, які не входили до основного архіву.

— А чому третя? — запитала я.

— Тому що перші дві перевірили після зникнення твоєї мами. Третю ніхто не відкривав.

— Чому?

Ірина зітхнула.

— Тому що за документами вона ніколи не існувала.

Марк подивився на мене.

— Ірино, хто мав доступ до неї?

— Твоя мама. Катерина. І Павло Кравець.

Я заплющила очі.

Знову ці троє.

— А ти?

— Я знала про кімнату, але не мала ключа.

— А хто мав?

Ірина відповіла не одразу.

— Катерина.

Наступного ранку ми з Марком вирішили не їхати на Липову, 17.

Тепер у нас була інша мета.

Ірина надіслала адресу старої будівлі й попередила, що там давно ніхто не працює. Вона також сказала, що спробує дізнатися, чи зберігся доступ до приміщення.

Ми домовилися зустрітися з нею біля будівлі.