Розділ 47

Я перечитала повідомлення ще раз.

Потім ще раз.

«Катерина забрала тебе. І твоя мама про це знала».

Мені здавалося, що я неправильно зрозуміла написане. Але слова не змінювалися.

— Марку, — тихо покликала я.

Він підняв голову від свого телефона.

— Що?

Я простягнула йому екран.

Він прочитав повідомлення, потім подивився на мене.

— Це може бути неправдою.

— Але Аліна написала майже те саме.

— Вона сказала, що ти маєш запитати маму, чому вона залишила її там, а забрала мене. Це не зовсім збігається.

— А якщо збігається?

Марк сів поруч.

— Тоді нам потрібно зрозуміти, що саме сталося. Не можна просто повірити двом повідомленням.

Я кивнула, хоча всередині вже починала панікувати.

У голові з’являлися десятки запитань.

Якщо Катерина забрала мене, то звідки? Чому я цього не пам’ятаю? Чому мама залишила мене з собою, якщо знала, що мене забрали?

І найголовніше — хто тоді була та дівчинка, яку ми бачили на фотографіях?

— Я хочу поговорити з татом, — сказала я.

— Давай покличемо його.

Тато зайшов до кімнати за кілька хвилин.

— Щось сталося?

Я мовчки показала йому повідомлення.

Він прочитав його, і я відразу помітила, як змінився його вираз обличчя.

— Ти знаєш Катерину? — запитала я.

— Так.

— Хто вона?

Тато сів навпроти нас.

— Працівниця архіву. Вона займалася документами дітей, чиї особисті дані потрібно було перевірити.

— І вона забрала мене?

— Я не знаю.

— Тату, будь ласка. Не починай знову.

Він провів рукою по обличчю.

— Катерина приходила до нас додому після того, як твоя мама зникла.

— Коли саме?

— Приблизно через два тижні.

— І що їй було потрібно?

— Вона сказала, що шукає документи, які твоя мама могла залишити. Я не впустив її до будинку.

— Чому?

— Тому що мама перед зникненням попередила мене: якщо прийде жінка на ім’я Катерина, нічого їй не віддавати.

Я відчула, як Марк напружився.

— А ти знав, що вона могла забрати Соломію? — запитав він.

— Ні. Я навіть не розумів, чому мама так боялася цієї жінки.

— Тоді чому ти не розповів мені про неї раніше? — запитала я.

— Бо не думав, що вона знову з’явиться у вашому житті.

— Але вона вже з’явилася. І тепер хтось каже, що вона забрала мене.

Тато опустив погляд.

— Соломіє, я не хочу тобі брехати. Я справді не знаю, що відбулося того дня.

— А ти пам’ятаєш, де я була, коли мама фотографувалася зі мною біля архіву?

— Так. Ти стояла поруч із нею. Я фотографував вас.

— А Катерина?

— Вона була неподалік. Я думав, що просто проходила повз.

Марк дістав фотографію.

— Ось вона.

Тато довго розглядав зображення.

— Так. Це вона.

— Ти впевнений?

— Абсолютно.

Я поклала перед ним інший знімок, де мама стояла з Аліною.

— А цю дівчинку ти пам’ятаєш?

Він уважно подивився на фото.

— Ні. Але тепер я розумію, чому твоя мама так наполягала, щоб я зберіг усі ці знімки.

— Що ти маєш на увазі?

— Вона казала, що колись фотографії можуть стати єдиним доказом того, що діти були різними людьми.

Я повільно сіла.

— Тобто вона знала, що їх можуть переплутати?

— Можливо.

— А мене?

Тато подивився на мене.

— Тебе вона нікому не збиралася віддавати.

— Тоді чому Катерина могла мене забрати?

Він не відповів.

І ця тиша була страшнішою за будь-яке повідомлення.

Марк знову відкрив переписку з Аліною.

— Я хочу їй відповісти.

— Що напишеш? — запитала я.

— Запитаю, звідки вона знає про Катерину.

Він набрав повідомлення:

«Звідки ти знаєш, що Катерина забрала Соломію? Ти була там?»

Відповідь прийшла не відразу.

Ми чекали майже п’ять хвилин.

Нарешті телефон завібрував.

«Я не бачила, як вона її забирала. Але знаю, що після того дня Соломія була не з мамою».

Я перечитала повідомлення.

— Що це означає?

Марк написав:

«А де вона була?»

Аліна відповіла:

«У будинку №27. Її привезли туди після архіву. Саме там я бачила її востаннє».

Я підняла голову.

— Але ж я не пам’ятаю цього.

Марк продовжив:

«А чому ти думаєш, що Катерина забрала її?»

Цього разу відповідь була короткою:

«Тому що я бачила її з документами Соломії».

Я відчула, як у мене похололи руки.

— Тату, ти знаєш, що було в будинку №27?

Він не одразу відповів.

— Я думав, що це просто місце, де твоя мама зберігала документи.

— Ти там був?

— Так. Кілька разів.

— А я?

— Ти теж.

— І що ми там робили?

Тато задумався.

— Мама казала, що це її робоче приміщення. Іноді залишала тебе там зі знайомими, поки сама займалася справами.

— З якими знайомими?

— Я не пам’ятаю всіх.

Марк нахилився вперед.

— А Катерина?

Тато повільно кивнув.

— Одного разу я бачив її там.

Я заплющила очі.

Отже, це не була випадкова зустріч біля архіву.

Катерина знала мене ще до того, як мама зникла.

Марк знову написав Аліні:

«Ти можеш розповісти, що саме пам’ятаєш про той день?»

Відповідь прийшла через хвилину.

«Можу. Але не телефоном».

«Ти готова зустрітися?»

«Так. Але не з усіма».

Марк подивився на мене.

— Вона хоче зустрітися зі мною.

— Це добре.

— Але не з тобою.

Я опустила очі.

— Можливо, їй просто потрібно поговорити зі своїм братом.

— Я не хочу приховувати від тебе те, що вона розповість.

— Тоді після зустрічі все мені розкажеш.

Марк помовчав.

— Ти точно не проти?

— Я не хочу, щоб через мене ти втратив можливість побачитися із сестрою.

Він кивнув.

Тато, який слухав нашу розмову, запитав:

— Де вона хоче зустрітися?

Марк показав адресу.

— У невеликому кафе неподалік від вокзалу. Вона сказала, що завтра о дванадцятій.