Розділ 46

— Так. І це була не єдина їхня зустріч.

Я ще кілька секунд дивилася на Ірину, сподіваючись, що вона додасть щось іще. Але жінка мовчала.

— Скільки разів вони бачилися? — запитала я.

— Точно не скажу. Я знала лише про три зустрічі.

— І всі вони були після того, як мама зникла?

— Так.

Я стиснула фотографію.

— Тоді чому вона не повернулася додому? Якщо вона могла зустрічатися з Аліною, могла хоча б раз приїхати до мене.

Ірина опустила очі.

— Вона хотіла.

— Але не приїхала.

— Соломіє…

— Ні, я хочу почути відповідь. Вона була жива, бачилася з іншими людьми, могла передавати листи, фотографії. Чому жодного разу не прийшла до мене?

Марк тихо вимовив моє ім’я, але я не зупинилася.

— Я стільки років думала, що її більше немає. А тепер виявляється, що вона могла повернутися, але не зробила цього.

Ірина підійшла ближче.

— Твоя мама боялася не за себе. Вона боялася, що якщо з’явиться поруч із тобою, тебе теж використають, щоб дістатися до неї.

— Хто?

— Павло та люди, з якими він працював.

— Але ж він знає, де я живу.

— Знати адресу й мати можливість наблизитися до людини — не одне й те саме. Поки твоя мама залишалася зниклою, ти була меншою частиною їхнього плану.

Я відчула, як у мене похололи руки.

— Якою ще частиною плану?

Ірина подивилася на фотографію.

— Ти була потрібна їм як підтвердження. Вони хотіли довести, що документи, які твоя мама намагалася зберегти, стосувалися іншої дитини.

— Аліни?

— Саме так.

Марк нахмурився.

— Тобто вони хотіли використати Соломію, щоб приховати її особу?

— Так. Дві дівчинки з одним ім’ям, одна справа, одна дата. Якщо прибрати частину документів, потім дуже легко переконати всіх, що це була одна й та сама дитина.

Я подивилася на мамину фотографію з Аліною.

— А мама намагалася довести, що нас було двоє?

— Вона намагалася повернути Аліні її справжні документи. І не дозволити змінити твої.

— Але чому вона не звернулася до поліції?

Ірина помовчала.

— Вона зверталася.

Я різко підняла голову.

— Що?

— Не один раз. Але щоразу документи зникали або поверталися без розгляду. Вона зрозуміла, що хтось має доступ до матеріалів ще до того, як вони потрапляють до відповідальних людей.

Тато, який досі стояв біля столу, втрутився:

— Тому вона й почала збирати копії окремо?

— Так. Вона хотіла мати докази, які не можна буде просто прибрати з архіву.

— І Павло знав про це? — запитав Марк.

— Він знав, що вона щось зберігає. Але не знав, де саме.

Я згадала синю чашку, флешку, фотографії та листи, які ми знаходили протягом останніх тижнів.

Усе це було не випадковими речами.

Мама залишала нам частини історії, наче заздалегідь знала, що одного дня ми будемо змушені зібрати її докупи.

— Ірино, — сказала я, — де вона зараз?

Жінка похитала головою.

— Я не знаю.

— Але ви отримували від неї звістки.

— Востаннє — кілька місяців тому. Вона передала мені конверт через посередника.

— І що там було?

— Фотографія Аліни. Та сама, яку я вам щойно показала. І коротке прохання: якщо ви колись знайдете третю дитину, не віддавайте їй документи, поки не переконаєтеся, що Павло більше не має до них доступу.

Марк нахилився вперед.

— Аліна знає, що ви зберігаєте ці документи?

— Так.

— Вона знає, що ми її шукаємо?

— Я повідомила їй, що ви знайшли справу.

— І що вона відповіла?

Ірина подивилася на нього.

— Вона попросила передати, що не готова зустрічатися з вами.

Марк опустив очі.

Я помітила, як змінився його вираз обличчя.

— Вона не хоче мене бачити? — тихо запитав він.

— Не роби поспішних висновків. Вона знає про тебе не все. Для неї ця історія теж дуже непроста.

— Але вона знає, що я її брат.

— Знає.

Марк кивнув, намагаючись приховати розчарування.

— Добре. Я не буду змушувати її.

Ми вийшли від Ірини вже пізно ввечері.

Марк ішов поруч зі мною, але майже не говорив. Тато трохи відстав, відповідаючи на телефонний дзвінок.

— Ти як? — запитала я.

— Нормально.

— Не схоже.

Він зупинився.

— Я все життя думав, що моя історія почалася тоді, коли Олена забрала мене до себе. А тепер виявляється, що до цього було ціле життя, про яке мені ніхто не розповідав.

— Ти маєш право злитися.

— Я не знаю, на кого саме. На Олену? На свою біологічну маму? На Ірину?

— Можеш злитися на всіх, якщо тобі так легше.

Він ледь усміхнувся.

— А ти?

— Що я?

— Ти теж дізналася, що мама бачилася з Аліною після свого зникнення. Тобі не боляче?

Я подивилася на фотографію в руках.

— Боляче. Просто я вже не знаю, скільки ще разів доведеться почути, що вона була поруч, але не зі мною.

Марк нічого не сказав.

За кілька секунд він тихо промовив:

— Може, вона хотіла повернутися, але не могла.

— Я дуже хочу в це вірити.

Тато підійшов до нас.

— Нам треба їхати. Завтра зранку повертаємося додому.

— А як же Аліна? — запитав Марк.

— Ми маємо її адресу. Але Ірина попросила не поспішати.

— Вона не хоче зустрічатися зі мною.

— Можливо, їй просто потрібен час, — відповів тато.

Марк кивнув.

Ми пішли до машини.

Я ще раз подивилася на фотографію. Мама стояла поруч із Аліною й тримала її за руку. Вони обидві усміхалися.

Це був перший знімок, на якому я бачила маму щасливою після її зникнення.

І мені стало ще важче прийняти, що вона не повернулася до мене.

Наступного ранку ми вирушили додому.

Дорогою я майже не дивилася у вікно. Телефон лежав на колінах, а в голові крутилися слова Ірини.

«Вона хотіла повернутися».

Марк сидів навпроти й переглядав фотографії, які ми отримали.

— Знаєш, що мене найбільше дивує? — раптом сказав він.

— Що?

— Я не пам’ятаю Аліну. Навіть обличчя її не пам’ятаю.