Розділ 45

Я ще довго не могла відірвати погляду від фотографії.

Тепер, коли ми знали, що на ній є ще одна дитина, я бачила її всюди. Маленька постать за нашими спинами, відображення у склі, тонка рука біля дверей.

Дівчинка дивилася прямо в камеру.

Наче знала, що колись ми знайдемо цю фотографію.

— Треба збільшити зображення, — сказав Марк.

Він узяв мій телефон і наблизив ту частину, де було видно її зап’ястя.

— Браслет такий самий, як у мами, — промовив він.

— І в Ірини.

— Може, це просто однакові браслети.

— Тоді чому мама залишила саме цю фотографію?

Марк повернув телефон.

— Думаю, вона хотіла, щоб ми помітили дівчинку.

Я знову подивилася на напис на звороті.

«Третя не зникла. Її просто забрали не ті люди».

— Марку, якщо її забрали не ті люди, то хто мав її забрати?

— Ірина.

— А хто забрав насправді?

Він похитав головою.

— Оце нам і потрібно з’ясувати.

Я відкрила переписку з Іриною й написала:

«Ми знайшли фотографію з третьою дитиною. Нам потрібно поговорити. Будь ласка, не приховуйте більше нічого».

Повідомлення доставилося, але відповіді не було.

Марк пройшовся кімнатою.

— Вона не відповість, якщо зрозуміє, що ми вже знаємо про фотографію.

— А якщо вона просто не бачила повідомлення?

— Тоді почекаємо.

Я поклала телефон на стіл.

Мені дуже хотілося, щоб усе нарешті закінчилося. Щоб ми знайшли цю дівчинку, дізналися, що сталося з мамою, і повернулися до звичайного життя.

Але з кожною новою відповіддю з’являлося ще більше запитань.

Наступного ранку я прокинулася від дзвінка телефону.

На екрані висвітилося ім’я Ірини.

Я швидко відповіла.

— Алло?

— Соломіє, ти сама?

— Ні. Марк поруч.

— Поклич його. І батька теж.

Я увімкнула гучний зв’язок.

— Ми слухаємо, — сказав Марк.

Ірина кілька секунд мовчала.

— Ви знайшли фотографію?

— Так, — відповіла я. — Там третя дитина. Дівчинка.

— Ви розгледіли її обличчя?

— Не дуже добре. Але вона стоїть за нами, у відображенні дверей.

— А напис на звороті?

Я здивувалася.

— Ви знаєте про нього?

— Я сподівалася, що ви його знайдете.

Марк нахилився до телефону.

— Хто ця дівчинка?

— Я не можу сказати вам її ім’я телефоном.

— Чому?

— Тому що не знаю, хто ще може чути цю розмову.

— Ви знову щось приховуєте? — різко запитав Марк.

— Я вже багато років намагаюся не допустити, щоб цю дитину знайшли не ті люди.

— Але ми ж не чужі, — сказала я. — Ми теж були в тій справі.

— Саме тому я й телефоную. Нам потрібно зустрітися.

— Де?

— Пам’ятаєш будинок навпроти старого архіву? Квартира 27?

Ми переглянулися.

— Так, — відповіла я.

— Я буду там сьогодні о шостій. Приходьте всі троє.

— А якщо ви знову підете, не розповівши правду?

— Цього разу я покажу вам те, що зберігала всі ці роки.

Вона завершила дзвінок.

Марк повільно опустив телефон.

— Вона знала, що ми знайдемо фотографію.

— І, схоже, чекала на цей момент, — сказала я.

Тато, який досі мовчав, нарешті заговорив:

— Я не впевнений, що нам варто йти.

— Чому? — запитала я.

— Бо ми вже не раз зустрічалися з людьми, які обіцяли розповісти правду, а потім виявлялося, що вони приховують ще більше.

— Тату, якщо ми не підемо, то нічого не дізнаємося.

Він подивився на мене.

— Я піду з вами. Але цього разу ніхто не відходитиме сам.

Марк кивнув.

— Домовилися.

До зустрічі залишалося кілька годин.

Марк майже весь час сидів із телефоном. Він намагався знайти будь-яку інформацію про ім’я Данило, але без дати народження та прізвища це було майже неможливо.

Я тим часом переглядала фотографії з нашої папки.

На одній із них мама стояла поруч з Іриною. На іншій — Олена біля входу до архіву. А на третій був Павло.

Я поклала ці фотографії поруч.

— Подивися, — сказала я Маркові.

Він підійшов.

— Що?

— На кожній фотографії є хрестик. На браслеті, на дверях, на машині.

— Ми це вже помічали.

— Так, але подивися на руки Ірини.

Я показала йому фото.

На зап’ясті жінки був браслет із маленьким хрестиком. Поруч із нею стояла мама, а трохи далі — невідома дівчинка.

Марк нахилився ближче.

— Це та сама дитина?

— Не знаю. Обличчя майже не видно.

— Але браслет такий самий.

Я перевернула фотографію.

На звороті було написано:

«Перед зустріччю. Не віддавати без підтвердження».

— Без підтвердження чого? — запитав Марк.

Я не встигла відповісти.

Тато підійшов до нас і взяв фотографію.

— Цей напис я вже бачив.

— Де? — одночасно запитали ми.

— У мами. Вона колись залишала мені записку з таким самим формулюванням.

— І що це означало?

— Вона казала, що не можна передавати документи людині, поки не переконаєшся, що це саме та людина.

— Тобто вони використовували якийсь знак для перевірки особи? — припустив Марк.

— Можливо.

Я знову подивилася на маленький хрестик.

Він міг бути не просто символом.

Можливо, це був спосіб упізнати одне одного.

О шостій ми вже стояли біля будинку №27.

У під’їзді було тихо. На першому поверсі горіла лампа, а на стіні біля поштових скриньок залишився старий напис із цифрами.

Квартира Ірини була на другому поверсі.

Марк постукав.

Двері відчинилися майже одразу.

Ірина виглядала втомленою. На ній була темна кофта, а волосся зібране в недбалий пучок.

— Заходьте.

Ми пройшли до невеликої кімнати.

На столі стояла коробка, а поруч лежала стара папка.

Ірина зачинила двері.

— Ви принесли фотографію?

Я поклала її на стіл.

Жінка довго дивилася на зображення.

— Вона майже не змінилася, — тихо сказала вона.

— Ви знаєте цю дівчинку? — запитав Марк.