Розділ 44

Я перечитала останній рядок листа ще раз.

Потім ще раз.

«Данило — це справжнє ім’я дитини, яку всі ці роки називали Марком».

Марк стояв навпроти мене й дивився на фотографію. Він не торкався її, наче боявся, що від цього напис перестане бути правдою.

— Це якась помилка, — нарешті сказав він.

Тато нічого не відповів.

— Скажи щось, — Марк повернувся до нього. — Ти ж знав, що я був у цій справі. Ти знав, що мене забрали з архіву. Ти хоча б раз чув ім’я Данило?

— Ні.

— Тоді звідки воно взялося?

— Я не знаю.

— Ти весь час кажеш, що не знаєш!

Марк відступив від столу.

— Спочатку ти приховував, що підписував документи. Потім виявилося, що в тебе був конверт. А тепер ми дізнаємося, що моє ім’я несправжнє.

— Я не хотів, щоб ти дізнавався про це так.

— А як я мав дізнатися? Коли мені виповнилося б сорок?

— Марку, заспокойся, — тихо сказала я.

Він повернувся до мене.

— Ти теж думаєш, що я повинен просто прийняти це?

— Ні. Я просто хочу зрозуміти, що сталося.

Я взяла фотографію.

На ній ми з Марком стояли біля дверей із номером 27. Я була маленькою, у світлій куртці, а він тримав мене за руку.

На звороті — два імені.

Мія і Данило.

— Подивися, — сказала я. — Тут не написано, що тебе називали Марком із самого початку. Можливо, Данило було твоїм першим ім’ям.

— А якщо ні?

— Тоді знайдемо підтвердження.

Марк сів на край стільця й потер обличчя долонями.

— Я навіть не знаю, ким себе тепер вважати.

Я поклала фотографію перед ним.

— Ти все одно Марк. Це ім’я, яким ти жив усе життя. Те, що було раніше, не перекреслює тебе.

Він подивився на мене, але нічого не сказав.

Тато тим часом переглядав решту паперів із конверта.

— Тут ще щось є, — промовив він.

Ми обоє повернулися до нього.

Він витягнув складений аркуш. На ньому була таблиця з кількома графами.

— Це схоже на список передачі документів, — сказав тато.

Я підійшла ближче.

У першому рядку було зазначено:

Дитина: Данило.

Попередній запис: Марк.

Супровідна особа: Олена.

Статус: зміну особистих даних не завершено.

Нижче стояла дата, а поруч — ще один підпис.

Цього разу не мами.

— Олена, — прочитала я.

Марк підняв голову.

— Вона підписала це?

— Схоже на її підпис.

Він узяв аркуш і довго його розглядав.

— Вона знала моє справжнє ім’я.

— Можливо, — відповіла я. — Але ми ще не знаємо, чому воно змінилося.

— Вона сказала, що взяла мене під опіку.

— І це може бути правдою.

— Тоді чому вона приховала, що мене колись звали Данилом?

Я не знайшла відповіді.

Тато перегорнув аркуш.

На звороті було написано:

«Після завершення передачі дитина має залишитися під наглядом супровідної особи. Попередні документи не знищувати. Особисті дані третьої дитини не розголошувати до підтвердження місця перебування».

— Третьої дитини, — прошепотіла я.

— Але ж мама написала, що Данило — не та дитина, яку ми шукаємо, — сказав Марк.

— Виходить, у цій історії було більше дітей, ніж ми думали.

Тато відклав аркуш.

— Або документи складали так, щоб ми саме так подумали.

Я подивилася на нього.

— Ти маєш на увазі, що хтось навмисно переплутав номери?

— Я маю на увазі, що нам потрібно перевірити кожен запис, перш ніж вірити йому.

Марк вийшов на балкон.

Я залишилася з татом.

— Ти справді нічого не знав про Данила? — запитала я.

— Ні.

— Але ти знав, що Марка забрали з архіву.

— Знав, що він був там із тобою. Мама розповідала мені про це після того, як усе сталося.

— Чому ти не сказав, що його документи теж змінювали?

— Бо я не знав про це.

— Тату, ти підписав акт передачі архіву. Ти отримав конверт. Ти бачив документи, які стосувалися мене. Як ти міг не знати?

Він сів навпроти.

— Тому що мені дали лише частину інформації. Твоя мама попросила мене підписати передачу матеріалів. Сказала, що це потрібно, щоб документи не потрапили до людей, які шукали її.

— І ти погодився?

— Так.

— Навіть не прочитавши?

— Я прочитав те, що мені дозволили побачити. Там не було повної інформації про дітей.

Я відчула роздратування.

— Чому всі навколо мене постійно щось приховували?

Тато опустив голову.

— Бо кожен думав, що так буде краще для тебе.

— А мені від цього краще не стало.

Він кивнув.

— Я знаю.

Я сіла поруч із ним.

— Ти пам’ятаєш, коли мама вперше почала називати мене Мією?

Тато замислився.

— Вона називала тебе так ще змалечку. Але я не пригадую, щоб хтось інший використовував це ім’я.

— А Данило?

Він похитав головою.

— Ніколи не чув.

— Можливо, Марк пам’ятає щось із дитинства?

— Можливо. Але не тисни на нього.

Я глянула на балкон.

Марк стояв спиною до нас і дивився на нічне місто.

Мені хотілося підійти до нього, але я вирішила дати йому трохи часу.

За кілька хвилин Марк повернувся.

— Я хочу подзвонити Олені.

— Ти впевнений? — запитала я.

— Так. Мені потрібні відповіді.

Він набрав її номер і ввімкнув гучний зв’язок.

— Марку? — почулася знайома інтонація.

— Нам потрібно поговорити.

— Я здогадувалася, що ти зателефонуєш.

— Ти знала, що мене колись звали Данилом?

Олена мовчала.

— Відповідай.

— Так.

Марк заплющив очі.

— Чому ти не сказала?

— Тому що це ім’я мало залишитися в документах.

— Чому?

— Твоя біологічна мама просила не використовувати його.

— А ти погодилася?

— Так.

— Ти називала мене Марком, бо так хотіла вона?

— Не зовсім. Коли ти потрапив до мене, у документах уже було зазначено ім’я Марк. Я не стала нічого змінювати.

— Тобто ти навіть не дала мені можливості знати, ким я був раніше?

— Я не вважала, що це допоможе тобі.