Розділ 43

Я майже не спала тієї ночі.

Документ лежав на столі переді мною. Я вже вкотре перечитувала кілька рядків, намагаючись знайти в них щось нове.

Дитина: Соломія.

Попереднє ім’я: Мія.

Дата: 17 червня.

І підпис мами.

Мені хотілося вірити, що це просто помилка. Що хтось використав її ім’я, підробив підпис або навмисно залишив цей документ, щоб змусити мене сумніватися у власному минулому.

Але що довше я дивилася на нього, то менше залишалося сумнівів: хтось справді намагався змінити мої особисті дані.

І мама про це знала.

— Ти знову не спиш? — почувся голос Марка.

Я підняла голову. Він стояв у дверях із двома чашками кави.

— Не виходить.

Він поставив одну чашку біля мене й сів навпроти.

— Ти весь час дивишся на цей документ.

— Бо не розумію, що він означає.

— Ми сьогодні це з’ясуємо.

— А якщо не з’ясуємо?

Марк помовчав.

— Тоді шукатимемо далі.

Я опустила погляд на папір.

— Ти сказав, що в тебе може бути сестра.

— Так.

— І що третя дитина могла бути причиною всього, що сталося.

— Так.

— Але ти навіть не знаєш її імені.

— Не знаю.

— А якщо це я?

Марк подивився на мене.

— Соломіє…

— У документах є моє ім’я. Є ім’я Мія. Твоя мама сказала, що третя дитина — твоя сестра. А моя мама була причетна до зміни моїх даних. Може, усе це пов’язано.

— Може. Але ми не будемо робити висновки лише з припущень.

— Ти не боїшся дізнатися правду?

Він відвів погляд до вікна.

— Боюся. Особливо якщо виявиться, що люди, яких я вважав своєю родиною, приховували від мене набагато більше, ніж я думав.

Я хотіла щось відповісти, але в кімнату зайшов тато.

— Ви вже прокинулися?

— Ми й не лягали нормально, — відповів Марк.

Тато глянув на документ.

— Сьогодні їдемо до установи, про яку нам написали?

— Так, — сказала я. — Там мають зберігатися матеріали старого архіву.

— А якщо нас туди не пустять?

— Тоді хоча б дізнаємося, хто відповідає за ці справи, — відповів Марк.

Тато кивнув.

— Добре. Але я хочу, щоб ви обоє пам’ятали: якщо там буде щось небезпечне, ми одразу йдемо.

— Тату, ми вже зайшли надто далеко, щоб просто розвернутися, — тихо сказала я.

— Саме тому я й хвилююся.

Він не сперечався. Просто взяв куртку й вийшов із кімнати.

Я ще раз подивилася на документ, а потім склала його й поклала в папку.

Сьогодні ми мали дізнатися, що сталося з нашими справами після закриття архіву.

І, можливо, нарешті зрозуміти, чому моє ім’я опинилося серед них.

До установи ми приїхали трохи раніше дев’ятої.

Це була звичайна сіра будівля неподалік від центру. На фасаді висіла невелика табличка з назвою установи, а біля входу стояли кілька людей.

Нічого особливого.

Якби не знати, що саме тут могли зберігатися документи, через які зруйнувалося стільки життів, я б ніколи не звернула на це місце уваги.

— Точно сюди? — запитав тато.

Я дістала телефон і відкрила повідомлення.

«О 9:00. Вхід зі сторони внутрішнього двору. Запитуйте матеріали переданого архіву. Справа №27/06».

— Так, — відповіла я.

Ми обійшли будівлю й знайшли невеликі двері з боку двору.

Поруч стояв чоловік у темному пальті. Він щось читав у телефоні, але, помітивши нас, сховав його до кишені.

— Ви шукаєте когось? — запитав він.

— Нам потрібні матеріали старого архіву, — відповів тато.

— Якого саме?

Я дістала папку.

— Архіву, який закрили кілька років тому. Нас цікавить справа №27/06.

Чоловік подивився на папку, але не взяв її.

— Хто направив вас сюди?

— Нам сказали, що документи передали до цієї установи.

— Хто сказав?

Я переглянулася з Марком.

— Людина, яка знала, де шукати.

Чоловік зітхнув.

— Без офіційного запиту я не можу надати вам жодної інформації.

— Нам не потрібні всі документи, — сказала я. — Лише підтвердження того, що така справа існувала.

Він уважніше подивився на мене.

— Як вас звати?

— Соломія.

Його обличчя майже не змінилося, але він на мить затримав погляд на мені.

— Прізвище?

Я назвала його.

Чоловік опустив очі на папку.

— Зачекайте тут.

Він зник за дверима.

— Ти бачила? — тихо запитав Марк.

— Що саме?

— Він упізнав твоє ім’я.

— Можливо, просто прочитав його на документі.

— Ні. Він подивився на тебе ще до того, як ти показала папку.

Я нічого не відповіла.

За кілька хвилин чоловік повернувся.

— Пройдіть за мною. Але тільки одна людина може переглядати матеріали.

— Я піду, — одразу сказала я.

— Ні, — заперечив тато. — Ми прийшли разом.

— У такому разі доведеться залишити документи на перевірку.

Марк нахилився до мене.

— Іди. Ми чекатимемо тут.

Я не хотіла залишати їх, але розуміла, що іншого вибору може не бути.

— Якщо щось буде не так, я одразу вийду, — сказала я.

Тато неохоче кивнув.

Я пішла за чоловіком.

Ми пройшли довгим коридором і зупинилися біля кабінету з написом «Робота з архівними матеріалами».

Усередині сиділа жінка приблизно п’ятдесяти років. Перед нею лежали кілька папок, а на столі стояв комп’ютер.

— Ось відвідувачка, — сказав чоловік.

Жінка підняла голову.

— Добре. Залиште нас.

Він вийшов і зачинив двері.

— Сідайте, будь ласка.

Я сіла навпроти.

— Ви хочете переглянути справу №27/06?

— Так.

— Хто повідомив вам про її існування?

— Це важливо?

— У нашій роботі важливо все.

Я поклала папку на стіл і дістала копію документа.

Жінка довго її розглядала.

— Звідки це у вас?

— Ми знайшли її серед матеріалів, які стосуються моєї мами.

— Вашої мами?

— Так. Вона працювала зі старим архівом.

Жінка знову подивилася на документ.

— Назвіть її ім’я.

Я назвала.