Розділ 42

— Повтори, — попросила я.

Марк стояв біля вікна, тримаючи телефон із повідомленням від Олени.

— Я пам’ятаю дівчинку. Її звали Мія.

— Але це моє ім’я.

— Я знаю.

— Тоді чому ти так сказав?

Він провів рукою по волоссю.

— Бо я згадав її обличчя. Вона стояла біля дверей, а твоя мама розмовляла з Іриною. Я не пам’ятаю, як усе почалося, але пам’ятаю, що дівчинка плакала.

— Ти впевнений, що це була не я?

— Не знаю. Тоді я був маленьким. Спогади уривчасті.

Я знову подивилася на фотографію.

На ній було двоє дітей. Я та Марк. Принаймні так ми думали.

— Можливо, хтось називав мене Мією, а ти просто запам’ятав це ім’я, — припустила я.

— Можливо. Але чому Олена пише про третю дитину?

Я не знала.

І найбільше мене лякало те, що Олена, яка стільки часу мовчала, тепер раптом вирішила попередити нас.

— Треба їй зателефонувати, — сказала я.

Марк одразу заперечив:

— Ні.

— Чому?

— Тому що вона могла написати це не просто так. Спочатку треба зрозуміти, що вона знає.

— А як ми це зробимо?

Він подивився на повідомлення.

— Запитаємо прямо.

Я забрала телефон і набрала:

«Що ви маєте на увазі? Хто третя дитина?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Я не можу пояснити це телефоном».

Я написала:

«Тоді скажіть, де з вами зустрітися».

Цього разу Олена довго не відповідала.

Марк тим часом сів за стіл і відкрив ноутбук.

— Я хочу ще раз подивитися документи.

— Які саме?

— Усі, що ми знайшли на флешці. Можливо, там є згадка про дітей.

Я поклала телефон поруч і відкрила папку з копіями.

Ми переглядали файли по черзі. У «17_06» були скани документів мами під іншим ім’ям. У «214» — фотографія будівлі в Кракові. У «M» — мамина фотографія з блакитною чашкою.

Нічого нового.

Але коли Марк відкрив властивості одного з документів, ми помітили дивну назву.

CHILD_03.

— Третя дитина, — прошепотіла я.

Марк натиснув на файл.

Він був захищений паролем.

— Чудово. Ще один секрет.

— Спробуй дату.

Марк ввів 17_06.

Неправильно.

Потім 2706.

Знову помилка.

Я задумалася.

— А якщо це не дата? Спробуй номер будинку.

Він ввів 27.

Файл відкрився.

Ми переглянулися.

На екрані з’явився скан старої анкети. Угорі стояла назва архіву, а нижче — три рядки.

Дитина №01 — Марк.

Дитина №02 — Соломія.

Дитина №03 — дані відсутні.

Під таблицею був короткий запис:

«Передача не завершена. Доступ до особової інформації обмежити».

— Але ж у повідомленні нам написали, що в справі була лише одна дитина, — сказала я.

— Можливо, хтось змінив документи.

Марк збільшив нижню частину сторінки.

Там стояв підпис.

Я нахилилася ближче.

Підпис належав моїй мамі.

— Вона знала про третю дитину, — сказала я.

— Так.

— І, можливо, намагалася її захистити.

Марк закрив документ.

— Тоді треба знайти оригінал.

— Завтра?

— Так. Але спочатку поговоримо з Оленою.

Я кивнула.

Мені не подобалося, що з кожною новою відповіддю з’являлося ще більше запитань.

Повідомлення від Олени прийшло через двадцять хвилин.

«Завтра о десятій. Кав’ярня біля площі. Приходьте втрьох. І не беріть із собою жодних документів».

Я прочитала його батькові.

Він одразу насупився.

— Вона могла зустрітися з нами раніше.

— Можливо, чекала, поки ми щось знайдемо, — відповіла я.

— Або поки хтось дозволить їй говорити, — додав Марк.

Батько подивився на нього.

— Ти думаєш, Олена теж під чиїмось контролем?

— Я вже нічого не виключаю.

Я сіла на ліжко.

— Тату, ти пам’ятаєш, що мама казала про Олену?

— Багато чого. Але останнім часом я намагаюся не робити поспішних висновків.

— Вона допомогла мамі зникнути.

— Так.

— А потім її зрадила?

Батько похитав головою.

— Не думаю, що все так просто. Вона могла помилитися, але це не означає, що хотіла нашкодити твоїй мамі.

— А записка в паспорті? «Не довіряй Олені після третього дзвінка».

Він замовк.

— Саме тому я й не можу сказати, що їй можна довіряти.

Я взяла телефон і ще раз перечитала її повідомлення.

«Не дозволяй Маркові згадати, хто був третьою дитиною».

Чому вона боялася саме цього?

І звідки знала, що Марк почав згадувати?

Наступного ранку ми прийшли до кав’ярні за кілька хвилин до десятої.

Олена вже чекала.

Вона сиділа за столиком біля вікна, перед нею стояла чашка кави. Коли ми зайшли, вона одразу підвелася.

— Ви прийшли.

— Ви самі нас запросили, — відповіла я.

Олена подивилася на Марка.

— Нам потрібно поговорити.

— Ми теж цього хочемо, — сказав він.

Батько сів першим. Я зайняла місце навпроти Олени, а Марк сів поруч.

— Почнімо з головного, — сказала я. — Хто третя дитина?

Олена опустила погляд.

— Ви знайшли документ?

— Так.

— Усі три рядки?

— Так.

Вона повільно видихнула.

— Тоді ви вже знаєте більше, ніж я хотіла б.

— Ви можете перестати говорити загадками? — не витримала я. — Я хочу конкретних відповідей.

Олена подивилася на мене.

— Добре. Але спочатку я хочу, щоб ти зрозуміла одну річ. Твоя мама ніколи не хотіла, щоб ти опинилася в цій історії.

— Але я вже в ній.

— Саме тому я й погодилася приїхати.

Марк нахилився вперед.

— Що ви знаєте про архів?

— Більше, ніж розповідала раніше.

— Тоді говоріть.

Олена склала руки на столі.

— Колись там зберігали документи людей, які потребували захисту. Деякі з них змінювали імена, переїжджали, починали життя заново. Це мало допомагати людям, які опинилися в складних обставинах.

— А потім? — запитала я.

— Потім система почала працювати не так, як задумувалося. Деякі працівники отримали доступ до інформації, якої не повинні були бачити. Дані почали використовувати для власних цілей.