Розділ 41

Я не відразу зрозуміла, що Ірина вже поїхала.

Ще кілька секунд дивилася на дорогу, ніби машина могла повернутися й усе пояснити. Але вулиця залишалася порожньою.

У моїй руці був аркуш, який вона наказала не показувати батькові.

А поруч стояв Марк.

Він досі дивився на фотографію.

— Ти знав про це? — нарешті запитала я.

Він повільно похитав головою.

— Ні.

— Ти впевнений?

— Соломіє, я не пам’ятаю того дня.

— Але вона сказала, що тебе забрала саме моя мама.

— Я чув.

Він говорив тихо, майже пошепки. Я вперше бачила його таким розгубленим.

— Ти ж розповідав, що мама вивела тебе з будинку №27, — нагадала я.

— Так. Але я не знав, що перед цим був в архіві. Мені здавалося, що все сталося біля будинку.

— Можливо, ти просто неправильно пам’ятаєш.

— Можливо.

Я опустила очі на фотографію.

На ній маленький Марк стояв поруч зі мною. Він тримав у руці якусь іграшку, а я дивилася прямо в камеру. Позаду нас були двері з номером 27.

Я перевернула фотографію.

На звороті було написано:

«Двоє дітей. Одна справа. Один шанс усе виправити».

— Що це взагалі означає? — запитала я.

Марк забрав фотографію й уважно розглянув напис.

— Не знаю. Але я хочу поговорити з Іриною ще раз.

— Вона не збиралася відповідати на наші запитання.

— Вона залишила нам адресу?

— Ні.

— Тоді знайдемо її за оголошенням.

Я згадала про аркуш у своїй руці.

— Вона дала мені дещо.

Марк подивився на мене.

— Що саме?

Я повільно розгорнула папір.

На ньому було лише кілька рядків, написаних від руки.

«Міє, якщо ти читаєш це, значить, Ірина нарешті зустрілася з тобою.

Не довіряй першій версії, яку почуєш.

Марк не знає, що сталося після того дня. Але його документи знають.

Знайдіть справу №27. Не ту, що зберігається в архіві. Ту, яку забрали звідти.

І головне: не дозволяй їм розповідати тобі, ким ти була до семи років».

Я перечитала останній рядок.

Потім ще раз.

— До семи років… — прошепотіла я.

— Що? — Марк нахилився ближче.

Я простягнула йому аркуш.

Він прочитав усе мовчки.

— Чому саме до семи? — запитав він.

— Не знаю.

— Твоя мама померла, коли тобі було сім.

— Так.

Ми переглянулися.

Це вже не могло бути випадковістю.

Батько побачив нас ще до того, як ми підійшли до кав’ярні.

— Що сталося? Де Ірина?

Я зупинилася перед ним.

— Вона поїхала.

— Ви поговорили?

— Трохи.

Батько перевів погляд на фотографію в руках Марка.

— Що це?

Марк простягнув йому знімок.

Я спостерігала за обличчям батька, поки він розглядав його.

Спочатку він просто здивувався. Потім нахмурився. А коли побачив напис на звороті, його пальці помітно напружилися.

— Де ви це взяли?

— Ірина дала, — відповіла я.

— Що вона вам сказала?

Я з Марком переглянулася.

— Вона сказала, що того дня забрала Марка з архіву.

Батько підняв голову.

— Що?

— Мама врятувала нас обох. Ірина забрала його, а потім вони розділилися.

Він повільно сів на лавку.

— Ні…

— Ти знаєш цю фотографію?

— Ні. Але я знаю, що твоя мама боялася саме цього.

— Чого?

Батько подивився на мене.

— Що ти колись дізнаєшся про той день і почнеш шукати документи, які могли б пояснити, чому тебе взагалі внесли до архіву.

Я відчула, як усередині знову піднімається злість.

— Ти знову щось знаєш і не кажеш?

— Я знаю лише те, що твоя мама розповіла мені багато років тому.

— То розкажи.

Він зітхнув.

— Коли тобі було близько шести років, вона почала помічати дивні речі. Їй телефонували незнайомі люди, запитували про тебе, про твої документи. Спочатку вона думала, що це помилка. Потім знайшла твоє ім’я в одному з архівних списків.

— У якому списку?

— Вона не пояснила.

— Тату!

— Соломіє, я не хочу вигадувати те, чого не знаю.

Я відвернулася.

— А що було далі? — запитав Марк.

Батько подивився на нього.

— Твоя мама почала шукати, хто вніс туди дані Соломії. І саме тоді познайомилася з Іриною.

— А я? — запитала я. — Чому там був Марк?

— Цього я не знаю.

— Але Ірина сказала, що він був у справі.

Батько заплющив очі.

— Тоді, мабуть, вам потрібно знайти документи, які вона згадала.

Я подивилася на аркуш.

«Марк не знає, що сталося після того дня. Але його документи знають».

— Нам треба поговорити з його мамою, — сказала я.

Марк одразу похитав головою.

— Не зараз.

— Чому?

— Тому що ми навіть не знаємо, що саме хочемо в неї запитати.

— Ти хочеш сказати, що не хочеш знати правду?

— Я хочу. Але не хочу знову почути, що всі навколо знали більше за мене.

Я замовкла.

Він мав таке саме право злитися, як і я.

— Добре, — сказала я. — Тоді спочатку знайдемо твої документи.

У готелі ми розклали всі матеріали на ліжку.

Я поклала поруч фотографію, записку Ірини, мамині старі листи та копії файлів із флешки.

Марк відкрив ноутбук.

— Спробуємо знайти щось за номером справи.

— Ти ж казав, що архів закритий.

— Закритий не означає, що всі дані зникли.

Він почав шукати назву установи, яку ми бачили на старій будівлі. Через кілька хвилин знайшов згадку про її колишній відділ реєстрації.

— Дивись.

На екрані була стара сторінка з інформацією про архів.

Більшість посилань уже не працювала, але один документ відкривався.

У ньому містився перелік справ, переданих до іншої установи після закриття архіву.

Марк прокручував список.

— Тут багато номерів.

— Шукай 27.

Він ввів число в пошук.

На екрані з’явився один результат.

Справа №27/06.

Поруч стояла дата: 17 червня.

Я відчула, як серце почало битися швидше.

— Відкрий.

Марк натиснув на назву.