Розділ 40

Я не могла заснути до самого ранку.

Щоразу, коли заплющувала очі, переді мною з’являлася та сама фотографія: мама біля архіву, Ірина поруч із нею і цифри в нижньому кутку.

27–06–17.

Я вже не вірила, що це випадковість.

Спочатку будинок №27. Потім двері, за якими ховалася кімната з фотографіями. Флешка з файлами, де знову з’являлося число 27. А тепер ще й моя справа в архіві.

Здавалося, хтось залишав нам підказки, але робив усе, щоб ми не змогли зрозуміти їх до кінця.

— Ти знову не спиш? — тихо запитав Марк.

Я повернула голову.

Він сидів навпроти й дивився на мене поверх телефона. Батько заснув кілька годин тому, а я весь цей час розглядала фотографії.

— Не виходить.

— Через повідомлення?

— Через усе.

Марк прибрав телефон.

— Хочеш поговорити?

— А ти можеш пояснити, чому моя мама могла приховувати від мене цілу справу в архіві?

— Ні.

— Чому Ірина хотіла забрати дитину?

— Теж ні.

— Чудово. Тоді розмова буде дуже корисною.

Він не образився.

— Я можу хоча б вислухати тебе.

Я опустила фотографію на коліна.

— Мені здається, що я взагалі не знаю свого життя. Усі щось пам’ятають. Усі щось приховують. А я маю складати правду з чужих повідомлень і старих фотографій.

— Ти не зобов’язана все зрозуміти за одну ніч.

— А якщо ми приїдемо до Кракова й знову нічого не знайдемо?

— Тоді шукатимемо далі.

— А якщо мама справді мертва?

Марк замовк.

Я вже пошкодувала, що запитала.

— Я не знаю, що станеться, коли ми знайдемо Ірину, — нарешті сказав він. — Але я знаю, що ти не зможеш жити спокійно, якщо повернешся додому, так і не дізнавшись правди.

Я подивилася на нього.

— А ти? Ти теж хочеш знати правду про той день біля будинку №27?

— Так.

— Навіть якщо дізнаєшся щось про свою маму?

Він опустив очі.

— Особливо тоді.

Я не стала більше розпитувати. Було видно, що він і сам ще не готовий говорити про все, що його турбує.

Я поклала голову на спинку сидіння й заплющила очі.

Цього разу Марк не став мене будити, коли я заснула.

До Кракова ми дісталися вранці.

Місто зустріло нас холодним вітром і сірим небом. Я вийшла з вокзалу й на кілька секунд зупинилася, розглядаючи незнайомі вулиці.

Мама могла бути тут.

Вона могла ходити цими самими тротуарами, заходити до магазинів, сидіти в кав’ярнях і дивитися на людей, навіть не підозрюючи, що колись її донька приїде сюди шукати відповіді.

А могла ніколи більше не побачити цього міста.

— Соломіє, ходімо, — покликав батько.

Я поправила ремінець сумки й пішла за ним.

Ми домовилися спочатку заселитися, перепочити й перевірити адресу з файлу 214. До квартири №27 не збиралися йти, поки не з’ясуємо, хто надсилає повідомлення.

Марк відкрив карту на телефоні.

— Будівля, яку ми шукаємо, розташована неподалік від старого архіву. Але є проблема.

— Яка ще проблема? — запитала я.

— За цією адресою зараз інша установа. Схоже, архів закрили або перенесли.

— Тобто повідомлення не брехало?

— Поки що це нічого не доводить.

Батько підійшов ближче.

— Покажи.

Марк повернув до нього екран.

Ми ще кілька хвилин розглядали карту, а потім вирішили спочатку поїхати до старої будівлі.

Якщо архів справді закрили, можливо, там залишилися таблички, вивіски або хоча б хтось, хто пам’ятає його працівників.

Я не хотіла знову покладатися на анонімні повідомлення.

Цього разу ми мали самі перевірити кожну підказку.

Стара будівля виявилася меншою, ніж я уявляла.

На фасаді не залишилося жодної назви архіву. Вікна першого поверху були закриті жалюзі, а біля входу висіла табличка з назвою іншої організації.

Я підійшла ближче.

— Тут узагалі нічого немає.

— Не поспішай, — сказав Марк.

Він указав на металеву табличку, яку я спочатку не помітила. Вона була прикріплена збоку від дверей. Напис стерся, але під ним залишився маленький знак.

Хрестик.

Я відчула знайоме напруження.

— Це він.

Батько теж побачив знак.

— Так.

— Тату, ти казав, що бачив його на документах мами. Ти впевнений, що це той самий?

— Такого самого я не бачив ніде, крім її паперів.

Марк сфотографував табличку.

— Треба дізнатися, що тут було раніше.

Ми обійшли будівлю. З іншого боку розташовувався невеликий двір, а за ним — житловий будинок.

Я зупинилася.

На стіні біля під’їзду була табличка з номером.

1. 27.

— Ви це бачите? — запитала я.

Марк повернувся й подивився туди, куди я показувала.

— Бачу.

Батько підійшов до таблички й уважно її оглянув.

— Це може бути просто номер будинку.

— А може, саме той будинок, про який нам писали, — сказала я.

Марк дістав телефон і перевірив повідомлення.

— У повідомленні було сказано знайти будинок навпроти старого входу. Квартира 27.

— Але тут номер будинку 27, — зауважила я. — Не квартири.

Ми переглянулися.

— Можливо, людина спеціально переплутала слова, — припустив батько. — Або повідомлення стосувалося іншої адреси.

— Тоді навіщо надсилати його саме зараз? — запитала я.

Ніхто не відповів.

Я ще раз подивилася на вікна будинку.

На третьому поверсі одне з них було відчинене. За фіранкою хтось стояв.

Я не могла розгледіти обличчя, але була впевнена, що ця людина дивиться просто на нас.

— Там хтось є, — прошепотіла я.

Марк підняв голову.

Фіранка одразу зникла за вікном.

— Можливо, мешканець, — сказав він.

— А можливо, хтось, хто знає, навіщо ми приїхали.

— Ми не будемо зараз заходити до під’їзду, — вирішив батько. — Спочатку з’ясуємо, хто тут живе.

Я не сперечалася.

Уперше за весь час мені здалося, що ми справді наблизилися до чогось важливого.

І водночас я відчувала, що хтось уважно стежить за кожним нашим кроком.